На території Вінницької області проживає близько1400 ромів. У Вінниці — 30-35 сімей, в Гущинцях, що у Хмільницькому районі — 15 сімей, в Іванові — близько 20 сімей.
Історію поселення циган у Гущинцях дослідила та розповіла виданню Хмільник.онлайн місцева жителька Ольга Марценкевич.
«Ішов1953 рік. Одного теплого, літнього вечора уГущинці заїхали кибитками цигани. Табір розташувався неподалік лісу, біля озера, що звалося «Джуринське». Розклавши вогонь, цигани невеликими групами сиділи та грілися біля нього. Це були зібрані цигани, кожен зі своєю сім’єю.
Зустрівшись не так давно, чимось прив’язались один до одного, об’єднались в один великий табір, проводили разом кочові дні і ночі», — розповідає Ольга Марцинкевич.
Періодично табір виїжджав з Гущинець, а через деякий час знову повертався.
Йшов рік за роком. Післявоєнні роки були важкі. Бувало і не доїдали, і замерзали у кибитках холодною осінню. Сподобалося село Гущинці циганам: навкруги ліс, річка і до ярмарку недалеко в сусіднє село Янів (Іванів) — їхати біля двох кілометрів. А тут і закон вийшов у 1956 році про осіле життя циган кочівників.
Зимою цигани винаймали хати, хоча тоді було голодно і холодно, але люди мирилися з ними й не боялися циган, а ті ділилися з хазяями добутими харчами.
Люди прийняли циган, ніхто їх не боявся, навіть «мужицькі» діти прибігали гратися з циганчатами й разом їли та пили чай з дров’яного самовара.
З часом голова сільради виділив ділянки для побудови будинків біля лісу. Першими побудувалися Василь з Теклею (на той час у них вже було п’ятеро дітей), потім — Арсень з Надею (було троє дітей), потім — Катерина з чоловіком Василем і з трьома дітьми. Також приїхав циган Петро (Бурла) з Палажкою та їх семеро дітей, трохи далі від них — Митька (Пуцой) зГалею (вісім дітей), а в самій маленькій хатинці жила циганка Донька. В неї не було чоловіка і вона побудувала будиночок з лози та глини.
Будинки були невеликі, але всім вистачало місця. У них було завжди людно і весело. Пізніше приїхали ще декілька сімей, в кого не було хати — винаймали, йшли по квартирах.
«Бувало, заїжджали цигани з інших областей. Щоб продати золото або купити гарних коней, а заразом придивитись та вибрати невістку. Часто батько їхав з неодруженим сином, і тоді накривали на стіл, ставили дров’яний самовар, з якого цигани любили пити чай, сидячи на дворі біля вогню», — продовжує розповідь Ольга Марцинкевич. — Молоді дівчата повинні були правильно подати чай: в склянках з блюдцем і обов’язково з лимоном, яблуком або полуницею. А подаючи чай, похапцем поглядали на хлопців. Менші дівчатка мили посуд, прибирали, няньчили малих дітей.
У сусідньому селі Яневі (нині Іванів) щосуботи збирався великий ярмарок. Цигани полюбляли їздити на нього. Чоловіки міняли своїх коней на кращих. А ввечері збиралися знову біля вогнища. Варили та смажили у казанах м’ясо, кури і співали циганських пісень».
…Нема вже ні Василя з Теклею, ні Арсеня зНадією, вже і деяких їхніх дітей немає. Але щороку навесні після Великодня приходять роми на могилки спочилих, щоб замовити панахиду тапом’янути їх.
Неподалік кладовища, у лісочку, стелять поминальні столи та згадують розповіді дідів та батьків про далекі кочівлі, які щемлять душу. І знову чуються такі далекі, але такі близькі серцю, відголосся табору, що відходить у небо…
