30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти, у Хмільнику відбулася акція пам’яті, що об’єднала родини полонених і зниклих воїнів, військових, представників влади та громаду міста. Цей день, сповнений болю й надії, став нагадуванням про тисячі українців, чия доля досі невідома.
Захід розпочався хвилиною мовчання — у пам’ять про тих, хто не повернувся з бою, хто загинув за свободу України, але назавжди залишився в строю.
«Ми вчимося жити з цим болем…»
Світлана, дружина зниклого безвісти військового, яка вже понад два роки щодня чекає звістки від свого коханого, поділилася власним досвідом:
«Хтось каже, що час лікує… Повірте, ні. Ми просто вчимося жити з цим болем. Навіть коли здається, що зробила вже все — опускаються руки. Але ми не маємо права зупинятися. Ми повинні писати звернення, співпрацювати з пошуковими структурами, йти за алгоритмами пошуку. Я завжди на зв’язку з тими, хто теж чекає. Тільки разом ми можемо вистояти».
Перед учасниками заходу стояв стіл на якому лежали підготовлені звернення до Президента України з вимогою активізувати розшук зниклих безвісти, повернення полонених та ідентифікацію полеглих. Кожен мав змогу підписати та відправити їх — аби голос родин став голосом усієї країни.
Свідчення тих, хто чекає і тих, хто дочекався
Свої історії під час акції розповідали дружини, сестри й батьки Героїв, які зникли безвісти. Їхні слова були сповнені болю та водночас неймовірної сили віри.
Особливо зворушливим став момент, коли Ігор Дідик — військовий із Хмільника, який пройшов полон і повернувся додому виконав важливу місію. Цей мужній чоловік із сумними очима підіймав біло-чорний прапор — символ віри й болю. Білий колір — надія, чистота й правда, чорний — темрява невідомості, що з’їдає серця тих, хто чекає.
Символ, що об’єднав
Прапор, який здійнявся у небо, став символом єдності, відповідальності та віри. Він ніби нагадує, що за кожним іменем стоїть життя, за кожною історією — нескінченне очікування й любов рідних.
Захід завершився словами підтримки на адресу тих, хто й далі шукає своїх найдорожчих. А рідні ще довго залишалися біля прапора на площі — мовчки, зі сльозами й фотографіями своїх рідних у руках.
Цього дня Хмільник показав: ми пам’ятаємо, ми чекаємо, ми боремося за кожного.
Слава Україні!
Слава Героям!
Віра у повернення — завжди жива.
Ольга Франчук
