Мало хто знає, що в центрі Хмільника, біля палацу Ксідо, майже два десятиліття працювала справжня гідроелектростанція. Побудована на ентузіазмі та виснаженні, вона стала символом відбудови після Другої світової війни, але зникла з мапи міста без сліду. Чому її збудували — і чому вона зникла?
Хмільник у 1946-му — це не курорт і не затишне містечко, яке ми знаємо сьогодні. Це руїна після війни, напівпорожні магазини, розбомблені мости і тисячі людей, які намагаються вижити. Але попри це — або саме через це — влада ухвалює рішення: у місті має з’явитися власна гідроелектростанція. Постанову про її створення Хмільницький райвиконком ухвалює 11 січня 1946 року.
«ГЕС мала стати не просто джерелом енергії, а символом нової епохи — відбудови, впевненості, сили. Це було ідеологічне, а не тільки економічне рішення», — починає свою розповідь історик-краєзнавець з Хмільника та місцевий старожил пан Юрій.
«Звісно, проект передбачав народне будівництво — фактично, дармову робочу силу. Колгоспникам з усього району надсилали “наряди”, і ті мали з’явитися на будівництво зі своїми возами, лопатами, відрами. Ніяких грошей, лише трудодні — палички в зошиті. Такі методи були буденністю для повоєнної України».
Станцію вирішили збудувати в мальовничому, але стратегічно вигідному місці — просто біля палацу Ксідо, на березі Південного Бугу. Поруч колись стояв кам’яний міст, знищений вибухом під час війни. Річку тимчасово перекрили дамбою, перенаправили воду через інший рукав — і почалася праця. Спочатку зносили уламки мосту, потім — забивали палі під турбіну.
Бабники й діти у воді
Особливе враження справляє те, як працювали люди. Дітей і підлітків допускали до води, де вони вручну витягали з дна річки уламки каменю. Тим часом дорослі працювали «бабами» — важкими дерев’яними брусами, якими забивали палі. Працювали вчетверо або вшестеро, в ідеальному ритмі — інакше паля йшла навскіс.
«Це була майже хореографія. Люди стояли на дерев’яному помості, синхронно піднімали й опускали “бабу”, щоб вона рівно лягла на палю. А поряд — репродуктор, з якого лунали пісні про відбудову, і ранкова політінформація. Все було дуже організовано, і водночас — до болю примітивно», — розповідає краєзнавець.
Вже до середини року станцію було завершено. На її фундаменті звели простий машинний зал. Встановили гідрогенератор і турбіну, потужність — 98 кіловат. На відкритті влаштували урочистий мітинг, на якому запалали перші гірлянди. Це була справжня подія для післявоєнного міста.
Слава і забуття
Станція пропрацювала понад 15 років. Потім додали ще одну турбіну — загальна потужність зросла до 200 кВт. Але на початку 1960-х її визнали економічно невигідною. Електрика стала централізованою, країна вступала в епоху великих ТЕС, і невеличкі ГЕС втратили актуальність.
Її тихо зняли з експлуатації. Машинний зал демонтували, дамбу розібрали, русло річки повернули в природний стан. А разом із ним зникла і пам’ять.
«Ми маємо справу з типовим випадком “історії без слідів”. Якщо хтось сьогодні, прогулюючись парком біля палацу Ксідо, захоче дізнатися про цю ГЕС — він не знайде нічого. А шкода», — вважає Юрій Петрович.
«Це була частина хмільницької енергетичної історії. Частина великої мозаїки післявоєнного виживання і самовідбудови».
Символ епохи — чи привид історії?
Сьогодні залишилось лише кілька фотографій і спогади очевидців. Але, можливо, варто дати цій історії друге життя? Хоча б просто розповісти школярам про те, як звичайні мешканці, без зарплати, без техніки, без досвіду — побудували свою ГЕС.
Можливо, вона була не надто потужною. Але вона була своєю. І вона працювала.
І сьогодні, попри відсутність споруди, її пам’ять зберігається. У Хмільницькому історичному музеї зберігаються рідкісні фотографії тієї ГЕС, на яких можна розгледіти багато цікавого. Тут історики з ентузіазмом розповідають, якою була гідроелектростанція, як її запускали і що відбувалося в ті далекі післявоєнні роки.
Історія, яку легко оминути, — але яку варто згадати.