У самому серці мальовничого Хмільника, міста з багатою історією та унікальним курортним духом, стоїть скарбниця часу — Хмільницький історичний музей. Сюди варто прийти не лише заради цікавинок із минулого, а й щоб відчути: історія не мовчить. Вона дихає, промовляє й торкається серця кожного, хто переступає поріг музею.
Кам’яні знаряддя праці, документи, які пам’ятають Польську корону, російську імперію та радянські часи. Справжні фотографії вицвілих кольорів, військові мундири, вишиті сорочки, предмети побуту, ікони та листівки з фронту — усе це не просто експонати. Це частинки душі нашого міста, нашої землі, наших предків.
Музей знаходиться у неймовірній оборонній вежі, повз яку містяни проходять щодня, не завжди замислюючись, що зберігається всередині. А там — історія. Справжня, жива, подекуди болюча, але рідна. Ми поспілкувалися з директоркою музею Наталією Пацанівською, яка з натхненням розповіла, чому кожен експонат — це розмова крізь роки.
– Пані директорко, чому сьогодні важливо зберігати локальну історію?
– Бо вона — наша ідентичність. Історія починається не з глобальних подій, а з маленьких історій звичайних людей. Наше завдання — не дати їм зникнути. Ми не можемо дозволити собі втратити пам’ять про те, ким ми були і як жили.
– Які експонати музею вас особливо вражають?
– Є кам’яні знаряддя праці, яким тисячі років. Уявіть собі! Ці артефакти дістали з-під землі, очистили, і тепер вони в нашій залі. Це надзвичайне відчуття — тримати в руках щось, що створила людина тисячоліття тому. Або, наприклад, вишиті сорочки з ХІХ століття — кожна з них має свою історію, свою долю.
— Наталіє Миколаївно, як з’явився історичний музей у Хмільнику? Що стало поштовхом?
– Все почалося ще в 1947–1950 роках, коли у Хмільницькому районі проходили археологічні розкопки верхньобузької групи. Було знайдено чимало цікавих експонатів — періоду неоліту, Трипілля, скіфської культури, Черняхівської, Київської Русі, козацтва. Усі знахідки передали Криську Івану Васильовичу — він тоді був заступником голови райвиконкому, відповідав за культурну сферу. Завдяки його наполегливості ці експонати не зникли, а стали основою першої музейної кімнати при станції юних техніків.
– Чи є цікаві історії, повʼязані з його відкриттям?
– Уже в 1962 році ці експонати почали виставляти у Вінницькому краєзнавчому музеї. А коли в Хмільнику стрімко почав розвиватися курорт, сюди з’їжджалися люди з усього Радянського Союзу — вирішили: Хмільнику потрібен свій музей. Закрили кафе, яке тоді знаходилось у вежі, і почали створювати експозиції. Обласний краєзнавчий музей активно допомагав, меблевий завод виготовив вітрини, і 8 листопада 1976 року Хмільницький районний історичний музей відкрив двері.
— Як змінювався музей з роками? Були реконструкції чи оновлення експозицій?
– Довго музей працював без кардинальних змін. Але щороку наш фонд поповнювався — десь на 10 експонатів основного фонду і стільки ж — науково-допоміжного. Великі зміни почалися після 2014 року, коли ми вирішили висвітлювати сучасні події — Революцію Гідності, АТО. У 2015 році закрили розділ про жовтневу революцію й оформили нову експозицію, де представлені речі з Майдану, захисне спорядження, світлини.
Зараз активно оновлюємо всі експозиції — прибираємо російськомовні матеріали, лишаємо лише українську. Планшети на першому поверсі вже майже оновлені. На другому — ще працюємо. Там у нас експозиції про Другу світову, про видатних хмільничан, про підприємства, про вишиванки.
— Які експонати викликають найбільше емоцій у відвідувачів?
– У дітей — це точно зуб мамонта, закам’яніле дерево і кам’яні знаряддя праці. Їх дуже захоплює еволюція зброї — від кам’яної до металевої. Горщики-близнята, праска з димоходом — це вже з ужиткового куточка. Їх також дуже люблять.
На другому поверсі — експонати з Антарктиди, з Байконура, унікальна колекція, пов’язана з радоновими водами. Стенд санаторної історії Хмільника викликає у відвідувачів особливі емоції — він ностальгійний, живий.
— А є експонати, які неможливо побачити в жодному іншому музеї?
– Є! Але… про деякі з них не можна говорити публічно. Таємниці мають залишатися таємницями, хоча б частково.
— Розкажіть про експонати з недосказаними історіями. Є щось особливо зворушливе?
– Так. Наприклад, у нас є весільний рушник, який принесли вже внуки. Він був розірваний навпіл. Ми дослідили — виявилось, цим рушником благословляли молодят, а коли хтось помирав — його розривали й зберігали частини в родині як реліквію.
Є ще один рушник, вишитий трьома поколіннями жінок. Кожна — мама, донька, внучка — вишивала свою частину, доповнювала орнамент. Він сягає шести метрів довжиною. Унікальна, дуже чуттєва річ.
— Чи зберігаєте особисті речі хмільничан? Документи, свідчення?
– Звісно. У нас є багато документів, пов’язаних із замковою горою, з цукровим заводом у Війтівцях, старі розрахункові книги. Один із унікальних експонатів — атестат Неоніли Соколової, датований 1909 роком. Там написано, що вона 6 років навчалася в церковноприходському училищі й отримала право працювати домашньою вчителькою. Після революції 1917 року вона вже працювала вчителькою молодших класів.
Є речі відомих хмільничан: нагороди, годинник Віталія Тимофійовича Гладченка, експонати з експедицій в Антарктиду Валерія Павловича Семенюка.
— А історії родин, які пережили війну, депортації, репресії?
– Так, таких історій багато. Маємо документи єврейських родин, що жили в Хмільнику.
Про хмільничан, які ризикуючи своїм життям та життям своїх рідних рятували єврейські родини — праведники народів світу. Є багато свідчень про участь хмільничан у Другій світовій.
— Хто сьогодні ваші найчастіші відвідувачі?
– Школярі, студенти, туристи, науковці, військові. До нас приїжджають відпочиваючі з санаторіїв, туристичні фірми. Ми активно співпрацюємо з військовими — запрошуємо їх на екскурсії, знайомимо з культурою нашого краю, роботами художників і майстрів. Це важливо для їхнього ментального здоров’я.
– Що найчастіше запитують відвідувачі?
– Запитують про своє коріння. Хтось шукає прізвище прадіда, хтось хоче дізнатися більше про певний період у місті. Нам часто приносять речі з дому — світлини, документи, предмети побуту. Ми вдячні кожному, хто долучається до збереження спадщини.
— Чи проводите тематичні виставки або зустрічі з очевидцями?
– Звичайно. До державних свят ми організовуємо зустрічі з ветеранами, учасниками бойових дій, з військовими. Також проводимо круглі- столи, презентації виставок, освітні програми для дітей.
— Чому для вас ця робота важлива?
– Це дуже цікаво. Це розвиток. Постійно щось досліджуєш, спілкуєшся з людьми, дізнаєшся нові факти. Це не просто робота — це частина мого життя. Я належу до Спілки краєзнавців України. Часто люди приносять речі з такими родинними історіями, що заслуговують на фільм…
– Що для вас особисто означає сам музей?
– Це місце сили. Це моя місія. Я знаю кожен експонат, кожну тріщинку на підлозі. Це дім, у якому живе пам’ять. І поки ми її зберігаємо — ми маємо майбутнє.
— А яка історія вас найбільше вразила?
– Це історія Михайла Сомова і його сестри Інни Святної. Вони принесли до музею жорна, які належали їхній родині. Під час голодомору ці жорна врятували багато сусідських сімей — мололи зерно, готували їжу, виживали. Мене дуже зворушила ця історія. Одна річ — бачити експонат, інша — знати, як він врятував життя…
А ще є музейні фонди, які приховані від очей пересічного відвідувача. Це сотні артефактів, які зберігаються в архіві, чекаючи свого «зоряного часу». Є речі, які досі не мають чіткого пояснення. Є листи, є світлини, на яких не впізнані обличчя. Ці фонди — мов недописані сторінки великої хмільницької книги. І саме працівники музею щодня крок за кроком розшифровують ці історичні коди.
Хмільницький історичний музей — це більше, ніж просто виставковий зал. Це місце, де минуле оживає, говорить і дає відповіді. Але головне — ставить питання. І ми, сучасники, маємо їх почути.
Та за всім цим — люди. Ті, хто без зайвого галасу щодня працює заради історії. Колектив музею — це справжні ентузіасти своєї справи, фахівці, які вміють не лише зберігати, а й розповідати. З теплотою, з повагою, з натхненням.
Їхні очі світяться, коли мова заходить про нові знахідки чи старі легенди. І саме завдяки їм музей живе не минулим, а майбутнім.
Завдяки підтримці відділу культури, міської ради та небайдужих меценатів, музей не просто зберігає історію — він живе.
Ми намагаємось зробити усе, щоб у кожному куточку був затишок і атмосфера, в якій приємно перебувати.
Ми прагнемо, щоб відвідувачі відчували: вони у місці, де їх чекають. Де історія — це не пил минулого, а жива розмова у спокійному й гостинному просторі.
