Є люди, які звикли віддавати. Вони допомагають не рахуючи ні сил, ні часу, ні власних ресурсів. Для них чуже горе завжди важливіше за власні незручності. Саме таким на Хмільниччині, та і не тільки, знають Івана Івановича Плотицю — волонтера, який постійно підтримує військових, допомагає людям і ніколи не просить нічого для себе.
Іван Іванович з тих, хто радше віддасть останнє, ніж зупиниться і подумає про власні потреби. Його автівки, постійні помічники у волонтерській роботі, давно просили належної уваги. Одна машина стоїть у ремонті, інша — бус, яким він щодня їздить у волонтерських справах, — на літній, фактично «голій» резині. У таку погоду це небезпечно. Водії погодяться: це не просто дискомфорт — це реальний ризик на дорозі. А зараз ще й такі погані погодні умови.
Та, як це часто буває з добрими людьми, Іван Іванович не нарікає. Він мовчки продовжує робити свою справу — везти допомогу, зустрічати, передавати, домовлятися, бути там, де він потрібен.
І саме зараз сталося те, що інакше, ніж дивом, не назвеш.
Військові (невідомо хто саме) якимось чином дізналися про цю ситуацію з «голою» резиною. Без домовленостей, без дзвінків, без бажання бути поміченими вони просто взяли й замовили для Івана Івановича чотири нові колеса. Хороші, надійні, зимові. Ті, які вже зовсім скоро з’являться на його автівці й зроблять кожну поїздку безпечнішою.
Для самого Івана Івановича це стало справжнім шоком. Коли він зателефонував мені та розповідав цю історію, він не міг толком підібрати слів — лише емоції, щире здивування й величезна вдячність. Каже, що такого не очікував зовсім.
І, що найдивовижніше, він досі не знає, хто саме ці люди. Хто ці добродії у військовій формі, які вирішили віддячити людині, котра постійно поруч з військом.
«Я досі не можу повірити… — каже Іван Іванович. — Я допомагав, бо так треба. Бо інакше не можу. Але щоб от так… для мене… Я навіть не знаю, кому дякувати поіменно. Хлопці, якщо ви це колись прочитаєте, знайте: те, що ви зробили для мене — безцінно. Я завжди роблю все для того, щоб допомогти військовим, роблю все, що можу. Але коли військові допомагають мені — це нереально приємно. І я навіть не знаю як вам дякувати. Попрошу вас: зізнайтесь хто ви, щоб я міг подякувати і потиснути вам руку»
Почувши цю історію я відразу зрозуміла: добро повернулося до Івана Івановича сторицею. Адже те, що віддаєш безкорисливо і щиро, рано чи пізно знаходить дорогу назад.
Ольга Франчук