Історія подільських сіл часто приховує більше, ніж здається на перший погляд. За звичайними назвами і непримітними будівлями інколи стоять долі маєтків, що могли б сьогодні бути культурними магнітами європейського рівня. Саме такою є історія Черепашинець — села, де на початку ХХ століття існував один із найвишуканіших маєтків Поділля, а мистецька колекція його власників могла б прикрасити будь-який великий музей.
Про це свідчать матеріали польського ілюстрованого журналу Wieś Ilustrowana за 1913 рік, нещодавно оприлюднені дослідником історії з Вінниці Stoguno Cheval. Світлини та публікація відкривають вражаючу картину культурного життя маєтку родини Здзєховських — власників села Черепашинці (тепер Калинівської громади) у ХІХ — на початку ХХ століття.
Маєток європейського масштабу
Черепашинецький палац належав Феліксу Здзєховському, який успадкував його від батька — Адама Здзєховського. За описом журналу, маєток був розташований на підвищенні серед старого парку, з панорамою на ставки, а його архітектура нагадувала найкращі палаци Речі Посполитої кінця XVIII — початку XIX століття.
До будинку вела тіниста липова алея, а перед фасадом розташовувався квітник у формі чотирипелюсткового хреста. Поруч стояла барокова каплиця — родовий склеп-усипальня Здзєховських, реконструйована у 1907–1913 роках і зафіксована на фотографіях початку ХХ століття.
Уже сам архітектурний ансамбль — палац, парк і каплиця — був цілісним зразком шляхетної садибної культури Поділля, яку сьогодні ми знаємо здебільшого лише з архівних матеріалів.
Колекція, гідна великих музеїв
Найбільше вражає не лише архітектура, а й внутрішнє наповнення палацу. Згідно з публікацією Wieś Ilustrowana, у Черепашинцях зберігалася мистецька колекція виняткової цінності.
Серед полотен — твори або приписувані роботи таких майстрів, як Дієго Веласкес, Рубенс, Антоніс ван Дейк, Фра Бартоломео, Тиціан, Франсуа Клуе, Франсуа Буше, Ларжильєр, Ленбах, Віже-Лебрен, а також представників фламандської, голландської, німецької та французької шкіл.
Окремі зали палацу були оформлені з тонким знанням стилів: Empire-салон, бібліотека з літературою з історії мистецтва, Дубовий салон, їдальня з ґданськими меблями, кабінет господаря з родинними портретами. Окрім живопису, колекція включала бронзові та мармурові скульптури, старовинну порцеляну, коштовні меблі, годинники епохи Людовіка XVI.
Автори журналу наголошували: це зібрання могло б бути предметом гордості будь-якого європейського музею. І це не перебільшення — навіть за сучасними мірками перелік і рівень імен вражають.
Руйнування після революції
Подальша доля маєтку стала типовою для багатьох пам’яток Поділля. Після революційних подій палац було розграбовано, а мистецька колекція зникла без сліду. Де опинилися шедеври — невідомо й досі: частина могла бути знищена, частина — вивезена або розпорошена по приватних зібраннях.
Не менш трагічною була доля родової каплиці. Усипальню пограбували, тіла похованих викинули, а сама споруда довгий час стояла напівзруйнованою. Згодом її вирішили переобладнати під магазин.
У процесі перебудови будівлю радикально змінили: верхню частину розібрали до рівня вікон, головний вхід замурували, колони зникли, а нові двері й вікна прорізали з іншого боку. Колишню крипту перетворили на продуктовий погріб.
Сьогодні впізнати в сільській крамниці колишню барокову каплицю практично неможливо. Лише уважний погляд може помітити замурований вхід під шаром штукатурки, гранітні основи колон у траві та старі ковані двері з рельєфними хрестами — мовчазні свідки знищеної святині.
Втрата, яку важко оцінити
Історія Черепашинець — це не поодинокий випадок, а симптом системної втрати культурної спадщини. Поділля могло б мати десятки туристичних маршрутів, музеїв і відновлених палаців, але замість цього часто має лише фрагменти спогадів і фотографії з архівів.
Знищення маєтку Здзєховських — це втрата не лише для одного села, а для всієї української культурної історії. Адже разом із палацом зникла частина європейського мистецького контексту, присутнього на українських землях.
Сьогодні ці матеріали — нагадування про те, наскільки важливо фіксувати, досліджувати й осмислювати нашу спадщину. Бо без пам’яті про втрачене неможливо зберегти те, що ще залишилося.