Їй — дев’ять. Вона не веде зборів, не пише закликів і не просить донатів. Вона просто сідає за стіл, бере бусини й мовчки плете аксесуари, щоб хтось інший мав шанс жити.
Напередодні Різдва особливо хочеться говорити про добро. Про прості, але справжні вчинки. Про дітей, які, попри війну й біль навколо, зберігають чисте серце і вчать дорослих людяності.
У Хмільнику живе дев’ятирічна Маруся Крепка. Вона виготовляє брелоки, браслети, заколки — акуратні, яскраві, зроблені з любов’ю. Але головне не в самих виробах. Головне — для чого вона це робить. Усі кошти від продажу своїх прикрас Маруся передає на лікування Іванка — десятирічного хлопчика з Хмільника, Іванка Зоза, який бореться з важкою хворобою — пухлиною головного мозку.
Ми зустрілися з Марусею в кав’ярні, поспілкувалися, поговорили про творчість, мрії і про те, чому для неї так важливо допомагати.
«Я люблю робити щось руками» — розмова з Марусею Крепкою
— Марусе, розкажи трошки про себе. Скільки тобі років і чим ти любиш займатися у вільний час?
— Мені 9 років. Я люблю малювати, робити брелоки, браслетики і дуже люблю грати на фортепіано.
— Ти ходиш у музичну школу?
— Так, ходжу. Мені дуже подобається
— А як би ти описала себе п’ятьма словами?
— Я навіть не знаю… Я люблю навчатися, тому, мабуть, розумна. Ще — красива, творча, добра і щира.
Маруся говорить спокійно і трохи соромиться, але в кожному її слові відчувається впевненість дитини, яка знає, що робить щось правильне.
— Пам’ятаєш, коли ти вперше почала щось створювати своїми руками?
— Ой… це було дуже давно. Я почала малювати ще років з трьох. Мабуть, це був початок моєї творчості.
— Що надихає тебе створювати вироби зараз?
— Це справа, яку я люблю. Мені це приносить задоволення. Я дуже люблю робити щось руками, і коли маю вільний час — завжди майструю.
— Що ти любиш робити найбільше?
— Найбільше — ці брелки. А ще люблю грати на фортепіано і малювати.
— Є улюблений матеріал?
— Так, мені подобається працювати з бусинами.
— Скільки часу займає один брелок?
— Десь 25–30 хвилин. Але якщо щось складніше, то можу робити і до 50 хвилин.
— Коли ти дізналася про Іванка і його хворобу?
— Давненько… Мені розповів тато.
— Що ти тоді відчула? Чому вирішила допомогти?
— Мене ця історія дуже розчулила і засмутила. Я захотіла допомогти, щоб він вилікувався і був здоровий.
— Як виникла ідея продавати свої вироби?
— Насправді я давно про це думала, ще майже два роки тому. Хотіла створювати і продавати, щоб мати свої гроші. А тут вирішила, що можу допомогти Іванкові.
— Як ти почуваєшся, коли знаєш, що твої вироби допомагають?
— Звичайно, я задоволена.
— Хто тебе підтримує?
— Мої батьки. Вони завжди вірять у мене.
— Хто допомагає з матеріалами?
— Мама, тато і бабуся. Вони купують усе необхідне.
— Пам’ятаєш свого першого покупця?
— Так, це була моя шкільна подружка. Вона купила брелок і дві заколки. Це був ніби поштовх продовжувати майструвати далі.
— Про що ти мрієш?
— Щоб закінчилась війна.
— Хочеш розвивати свою творчість далі?
— Так. Хочу, щоб люди писали мені, робили замовлення через інтернет.
— Який виріб ти мрієш створити?
— Намисто. Намисто з полуничкою (посміхається). Це така бусинка красива.
— Чи будеш і надалі долучатися до благодійності?
— Так. Я завжди стараюсь допомагати як можу. Я вже колись віддала на допомогу військовим гроші, які збирала цілий рік. І не шкодую.
— Що б ти сказала людям, які думають, чи купувати твої вироби?
— Купуйте. Це маленька дрібничка, але вона приносить велику користь. Дуже велику. Це гарний подарунок близьким та діткам до Різдва.
— Що ти побажаєш Іванкові?
— Щоб він вилікувався. І, звісно, жив щасливе дитинство.
«Її не потрібно було вмовляти»: коментар тата Марусі
Тато Марусі, Павло Крепкий, розповідає про доньку з гордістю. З тією батьківською впевненістю, коли не потрібно пояснювати, яка у тебе дитина — усе й так видно.
— Її не потрібно було вмовляти допомагати. Вона просто вирішила це сама, — каже Павло. — Про Іванка Маруся дізналася ще в жовтні. Ми їй розповіли цю історію і вона одразу сказала, що хоче допомогти.
Спочатку вона думала донатити на ЗСУ, але ми пояснили, що й так постійно з мамою це робимо, і запропонували допомогти конкретній дитині.
Ідея продавати власні вироби у Марусі була давно — ще задовго до цієї історії. Вона давно хотіла створювати щось своїми руками і продавати. Це не спонтанно. Вона така — якщо вирішила, то робить.
Це, до речі, не перший благодійний вчинок дівчинки. Раніше Маруся віддала всі гроші зі своєї скарбнички — 5000 гривень, які збирала майже рік, на потреби ЗСУ.
— Вона знала, на що віддає. І віддала все. Це була її ініціатива, а свої рішення донька приймає серцем, — ділиться батько.
За словами тата, батьки лише підтримують доньку — купують матеріали, допомагають з організацією, але не керують:
— Ми не зупиняємо її. Навпаки — якщо дитина хоче робити добро, хіба можна заважати?
«Вона з тих, хто менше говорить, а більше робить»: коментар координаторки збору Наталі Міщук
Збір коштів на лікування Іванка нині координує хмільницька волонтерка Наталя Міщук. Вона каже: історія Марусі — не виняток, а приклад того, як щиро і без зайвих слів працює справжня допомога.
— До збору долучилося дуже багато людей — ще до того, як я почала його координувати. Інші волонтери, небайдужі мешканці, блогери, місцеві видання. Це велика спільна робота, — розповідає Наталя. — Відтоді, як я опікуюсь збором, нам вдалося зібрати вже понад 300 тисяч гривень.
Що ж до Марусі — її не довелося просити. Вона просто взяла і долучилася. Маруся вирішила допомагати через свою творчість — усі кошти від продажу прикрас вона передає на лікування Іванка. І вона робить це не зупиняючись. За це ми їй неймовірно вдячні.
Я знаю Марусю давно і можу сказати впевнено: це дитина, розвинена не по роках. Вона глибока, думаюча, щира. З тих людей, які менше говорять, а більше роблять.
Окремо координаторка збору відзначає роль родини:
— Її батьки, Паша і Леся, дуже її підтримують. Це видно одразу. Вони вкладаються в доньку, розвивають її, довіряють їй. Маруся — насправді велика молодчинка.
У цій історії немає вигаданих героїв чи подій. Є лише дев’ятирічна дівчинка, є її батьки і є хлопчик, який бореться за життя.
А також є місто, яке обʼєднується і стає родиною.
Маруся нічого не просить. Вона просто бере і робить, а нам залишається найпростіше — підтримати. Наприклад, придбати маленький брелок, зробити донат та розповісти ще комусь про цю історію. Бо іноді дитячі руки роблять більше, ніж здається дорослим. І ця допомога наразі дуже потрібна Іванкові.
Сьогодні вироби Марусі можна придбати онлайн, особисто у дівчинки у Хмільнику, а також у місцевому дитячому розважальному центрі «Кіндер-Сіті».
Кожен брелочок може стати не лише різдвяним подарунком для близьких, а й шансом для Іванка на лікування і на життя.
Я теж придбала таку підвіску для своєї доньки Улянки. Тепер він прикрашає її рюкзак. Уляна радіє і знає: ця маленька річ допомагає зробити велике — наблизити одужання дитини.
Напередодні Різдва такі історії підтверджують, що дива починаються з умілих рук, чистого серця і бажання допомогти.
Реквізити для допомоги:
4441 1111 2069 7077 — Монобанк (Паламарчук Богдан, старший брат)
4966 8046 0923 8760 — Укргазбанк
Контакти тата — Зоз Вячеслав Станіславович: +380 98 331 9515
Усі медичні документи перевірені, копії доступні для ознайомлення в особисті повідомлення.
Давайте зробимо добру справу до Різдва і подаруємо Іванку дитинство без болю.