До Дня вишиванки Олеся Головченко з села Лозова, що на Хмільниччині поділилася з «Хмільник online» особливою родинною історією — історією весільної сорочки своєї бабусі Марії, у якій та виходила заміж у 1959 році.
Цій сорочці — понад шістдесят років. Вона пережила десятки зим і літ, родинні свята, народження дітей та онуків, а сьогодні стала справжньою сімейною реліквією, у якій живе пам’ять про найдорожчу людину.
— Хочу показати особливу сорочку. Це весільна сорочка моєї бабусі Марії, яка рік тому тихо пішла за межу… — зворушливо розповідає Олеся.
Сорочку для бабусі свого часу вишила місцева майстриня. За роботу тоді заплатили 150 карбованців — на ті часи це були чималі гроші. Вишивка виконана у техніці Brocard — стилі, який поширився в Україні наприкінці XIX століття. Його назва походить від імені французького парфумера Генріха Брокара, який додавав до обгорток мила схеми візерунків для вишивки. Саме так ці орнаменти поступово стали частиною українського побуту та жіночої творчості.
І хоча така вишивка не вважається давньою автентичною українською традицією у класичному розумінні, з роками вона теж стала частиною нашої культури та історичної пам’яті.
Та найбільша цінність цієї сорочки зовсім не у віці чи техніці виконання. А в емоціях і пам’яті, які вона зберігає.
— Сьогодні ця вишита сорочка має для мене особливе значення, адже в ній зароджувалася майбутня доля нашої родини, — каже Олеся.
І справді, дивлячись на стару весільну сорочку, важко не думати про те, скільки всього вона «бачила». Молоду наречену з хвилюванням в очах, перші сімейні фото, довге життя, прожите поруч із рідними людьми. А тепер — пам’ять, яку бережуть онуки.
Якщо ви маєте такі сімейні реліквії, такі вишиванки з історією — зберігайте їх дбайливо, адже це — коріння роду, любові й поколінь, яке повинно передаватися далі.
Ольга Франчук