У День української хустки багато жінок публікують фото з хустками. До своєріднього флешмобу сьогодні долучився й історичний музей Хмільника.
Працівниці музею створили особливе відео — демонстрацію українського вбрання і хусток, які дбайливо зберігаються у фондах як частина нашої культурної спадщини.
Працівниця музею Валентина Михайлівна ділиться особистою історією:
«Бабусю добре не пам’ятаю. Ходила у хустці, але у темній, здається, без квітів. Це була мамина свекруха. Другу бабусю зовсім не бачила. Мама зберігала її хустки, але не пам’ятаю, щоб закутувалась. Косиночки — так, носила.
А я сама хусток не носила, бо не подобалась собі в них, хоч хустки завжди любила. Та зараз, працюючи біля дому та на городі, ношу хустку з ріжками, як Солоха».
А я пригадую, що хустки любила ще з дитинства. Принаймні, навіть якщо не любила, то ставилась до них якось по-особливому. Я чітко пам’ятаю, як у селі, у бабусі, щороку ходила з друзями колядувати та щедрувати. І обов’язково в моєму образі мала бути українська хустка.
Бабуся з мамою так гарно мене закутували, що я йшла селом, співала пісні й пишалась, що на мені — бордова, красива, справжня українська хустка. Ця хустка зі мною й досі. Я зберігаю її як пам’ять, як тепло свого дитинства. Маю не одну хустку, але деякі — дуже особливі для мене.
Ношу їх і зараз — у повсякденному житті, особливо восени й навесні, коли прохолодно. Мені подобається цей ритуал — красиво закутатися й відчути себе частинкою чогось справжнього. Бо хустка — це не насмішка, як дехто може сказати. Хустка — це красиво, жіночно, елегантно, витончено, ніжно та особливо.
Хустка — це наш зв’язок між поколіннями, який не рветься ні часом, ні обставинами. І саме музей дарує цим скарбам шанс «жити» знову.
Ольга Франчук