Член Національної спілки майстрів народного мистецтва, Спілки художників України Дмитро Власійчук ділиться теплими, часом болісними спогадами про місто, яке вже не повернути. Про вузенькі вулички, єврейські хатки, калюжі на дорозі до меблевої фабрики й натхнення, яке дарував ліс.
Хмільник змінюється. Але є речі, що не змінюються ніколи: тепло спогадів, гірчинка втрат і любов, що живе у кожному подиху міста — навіть якщо його вулиці вже не ті.
Ця розмова — про Хмільник, який досі живе в пам’яті.
— Яким був Хмільник у вашу молодість? Що перше згадуєте, коли думаєте про ті часи?
— Ой, Хмільник… Я вперше потрапив сюди у 1963 році, після закінчення художнього училища. Потрапив по направленню — мене сюди відправили працювати. Про місто я до того нічого не знав. Сусіди, євреї, з якими я тоді жив, розхвалювали його: мовляв, курорт, гарне містечко, є знайомі, буде тобі добре. То я й погодився.
Так я й потрапив на меблеву фабрику — працювати.
Коли я приїхав, зізнаюся чесно — перше враження було не надто райдужним. Йшов з центру міста до фабрики — дорога сіренька, розбита, вибоїни, калюжі, сміття. Центр був скромний: там, де зараз парк і будинок культури, тоді була вузенька вуличка, без особливих ознак “курортності”.
Але я був молодий, часу на прогулянки не мав — щойно одружився на четвертому курсі, сім’я, робота. Усе закрутилося.
Уже в 1967-му, коли я перейшов працювати у першу школу викладати креслення та образотворче мистецтво, стало трохи легше. З учнями почав більше ходити містом. Вони мені показували Замкову гору, нашу вежу — тоді вона ще пустувала. Вели в підземелля, показували отвори, ходи. Я дізнавався про місто вже через їхні очі.
Найбільше жалію, що тоді не робив замальовок. У Хмільнику було стільки колоритних будиночків — єврейські хатки, стара міська архітектура… Зараз усе це втрачено. Фотоапарата не мав, часу на малювання не було. Працював здебільшого над оформленням шкільних залів трудової й бойової слави. Це була своя ідеологія. Але зараз розумію — й вона була по-своєму потрібна.
Тепер я намагаюся бодай щось відтворити — по пам’яті, зі слів істориків, з архівних описів. Малюю — графічно чи в живописі — те, що лишилося у серці. Бо це історія. Наша.
— А є у вас картини саме старого Хмільника?
— Так. У музеї є одна — “Старе місто XVIII століття”, уявне. Я її створив на основі прочитаного, уявив, яким Хмільник міг бути. Дуже мальовничий. Другу почав — не закінчив, але теж фантазія на тему минулого.
— А як змінювалося місто з роками? За чим ви найбільше сумуєте?
— Безперечно, зміни — великі. Вулиці розширилися, будинки з’явилися нові, чистіше стало. Місто стало ошатним. Але… щось важливе зникло.
Тодішня архітектура мала свою душу. Особливу, місцеву. Тепер, звісно, все осучаснилося, але я, як людина, що все життя у мистецтві, бачу — десь загубився той колорит. Ті старі хатки, вузенькі вулички… вони мали характер, живу текстуру часу.
Хоча розумію — місто не могло залишатися таким, яким було в середині ХХ століття. Все змінюється. Але шкода, що ті зміни не завжди зберігали обличчя міста.
— Було у вас улюблене місце для прогулянок? І є таке зараз?
— Моє місце — природа. Ліс, луги, посадки довкола Хмільника. Там я завжди знаходив натхнення. Відривався від метушні. Навіть попри те, що наше місто не є загазованим чи перенасиченим промисловістю, тиша природи — це окрема розмова. Це як повернення до себе.
— А як жилося вашій родині? Чим займались ваші батьки, сусіди?
— Я не з Хмільника родом. Батько загинув на війні, мама працювала у колгоспі. А вже тут, у Хмільнику, я побудував свою родину.
Майбутню дружину зустрів ще в армії. Я тоді служив, працював художником, оформлював кімнати, карти, все, що треба. А вона працювала у воєнторзі — там і познайомилися. Трошки посварилися спочатку, потім помирилися. І 57 років разом прожили.
— Ви згадали, що були українцем до кісток. Це справді так?
— Так, я завжди був українцем і пишався цим. Дружина розмовляла російською, я — українською. Але це не стало на заваді. Ми вчили одне одного. Танці, розмови, життя — усе злилося в одне.
— Що залишається незмінним у Хмільнику попри роки?
— Ой, це трошки критичне. Всі мовчать….
Але я скажу: влада байдужа до образотворчого мистецтва. І взагалі до етнокультури. Це страшно.
Це злочин, що наше місто таке велике, стільки чужих людей, — а ми маємо ЩО показати, лише не маємо ДЕ показати.
— Яку б одну пораду ви залишили хмільничанам майбутнього?
— Відвідуйте наш історичний музей. Розвивайтесь культурно. Це дуже важливо у наш час!
А насамкінець — гарна новина.
Хочемо привітати Дмитра Івановича — якраз на днях вийшла книга Зінаїди Косицької «Історія української витинанки». Дослідження київського інституту ім. Рильського з народознавства. І у ній розміщено роботи нашого хмільницького майстра.
Це справжня гордість. Щиро вітаємо!
