Олег Лозовий — вірний син України, турботливий батько, мужній воїн
Олег Миколайович Лозовий народився 24 серпня 1981 року в місті Козятин. Навчався у ЗОШ №5, згодом здобув фах медика у Вінницькому медичному коледжі. Після закінчення коледжу п’ять років служив начальником медичної групи.
У 2005 році Олег зустрів свою майбутню дружину Оксану. Через два роки вони одружилися, а згодом у родині з’явилася донечка Катя. Веселий, щирий, працьовитий — таким його знали друзі та рідні. Працював у бізнесі, мав досвід роботи за кордоном. П’ять років тому Олег став батьком удруге — народився син Максим, якого подружжя дуже чекало.
З початком повномасштабного вторгнення Олег евакуював сім’ю за кордон, а сам наполегливо добивався мобілізації. Лише 7 травня 2022 року він був призваний до лав ЗСУ. Свою службу розпочав на одному з найважчих напрямків — у Бахмуті.
Старший лейтенант, командир 3-ї стрілецької роти військової частини А7339, Олег Лозовий був прикладом лідера. Його побратими відчували за спиною надійну опору. Нагороджений медаллю «Бахмут», нагрудним знаком «Захисник рідної землі» та медаллю «Захисник Батьківщини».
31 липня 2024 року, під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Водяне, Волноваського району Донецької області, Олег загинув. Лише 9 квітня 2025 року експертиза підтвердила його смерть. Повідомлення родина отримала 17 квітня — у день народження дружини. Надія, що жила 8,5 місяців, змінилася нестерпним болем.
Валентин Хоченков — батько, якого обожнювали діти, та чоловік, на якого завжди можна було покластися
Валентин Володимирович Хоченков народився 28 травня 1988 року в селі Пиковець, де закінчив школу. З юних років мріяв про родину. Після навчання у Козятинському залізничному училищі здобув фах складача поїздів. У 2008 році одружився зі Світланою — своєю опорою, другом і коханням. Вони разом побудували будинок, де все дихало любов’ю та працею Валентина.
У подружжя народилися двоє дітей — донька Лідія (2011) та син Владислав (2020). Діти були його гордістю і найбільшим щастям. «Моя мрія — дати дітям те, чого ми самі не мали», — казав Валентин.
17 лютого 2025 року він був мобілізований. Після короткого навчання у Житомирі його підрозділ направили на бойові завдання в Курську область. 6 квітня 2025 року стрілець-снайпер 10-ї десантно-штурмової роти військової частини А2582 загинув у районі населеного пункту Гуєво, Суджанського району.
Обох Героїв поховали з військовими почестями на Алеї Слави міського кладовища у Козятині.
Є біль, якого не вимовити словами. Є втрати, які неможливо прийняти. Але їхній подвиг житиме вічно — у серцях родин, побратимів, громади, всієї країни.
Вічна пам’ять і слава Захисникам України. Щирі співчуття родинам Героїв.
