Ексклюзивно для «Хмільник Онлайн»: інтерв’ю з Романом Федоришиним — волонтером із Воронівців Уланівської громади, який почав допомагати з початку війни і не зупиняється досі.
Він не любить, коли його називають чудовим волонтером. Каже, що просто робить те, що потрібно. Але коли Роман Федоришин сідає за кермо волонтерського бусу, а в ньому — десятки буржуйок, утеплювачів, їжі та тепла для солдатів на фронті, стає зрозуміло: він тримає на своїх плечах частину війни. Його авто вже виглядає так, ніби пережило стільки ж, скільки і самі воїни. Його руки і серце — як лінія фронту, яка ніколи не здається.
Як почати писати про людину, яка волонтерить без пафосу, тихо, лише з вірою: якщо військові втомляться — ми втратимо все? Кожне слово, кожна поїздка, кожен шеврон на стіні його дому — це історія, яку важко передати словами. Але сьогодні ви почуєте її від нього самого.
Насправді, у мене мабуть вперше була розмова з людиною, яка настільки не любить говорити про себе. Пан Роман з тих, хто ніколи не ставить камеру перед тим, як передати допомогу.
З тих, хто не шукає оплесків, а просто робить — день за днем, поїздка за поїздкою, кілометр за кілометром.
— Романе, розкажіть, будь ласка, з чого почався Ваш волонтерський шлях? Коли Ви вперше відчули, що не можете стояти осторонь і маєте допомагати військовим?
— Почалося все в 22-му році. Спершу — блокпости. Усі тоді намагалися бодай чимось долучитись, об’єднувались, допомагали як могли.
А потім стало зрозуміло: цього мало. Треба допомагати самому війську.
Було оголошення, що лікарня у Хмільнику терміново шукає знеболюючі. Ми знайшли, передали. І саме так я втягнувся у волонтерство.
Потім почались поїздки. Спершу з волонтеркою: шукали, збирали, везли в Калинівку. А далі — самі почали їздити на фронт.
Пан Роман говорить це майже тихо, ніби про щось зовсім звичне. Але саме за його спокійними словами стоїть те, що для будь-якої іншої людини звучало б як подвиг: перший страх, перша дорога під обстрілами, перші очі бійців, які чекають.
Для нього ж — це не історія про відвагу. Це просто його життя. Це те, що треба було робити, і він робить. Тиждень за тижнем, рік за роком.
— Ви працюєте, маєте основну роботу, сім’ю, але все одно знаходите сили, час і ресурси, щоб волонтерити. Де берете цю енергію? Що тримає, коли виснаження, коли здається, що сил уже немає?
— Хлопці тримають. Бо… їм там не легше, ніж нам тут. Аж ніяк не легше.
Тому і я не маю права сказати «я втомився». Бо десь там, на нулі, стоять ті, хто тримає небо.
— Як війна змінила вас особисто? Що вона відкрила? Можливо, якісь риси, про які раніше навіть не підозрювали?
— В принципі так, змінила. Я ніколи не думав, що доведеться по дві тисячі кілометрів за кермом проїжджати. Ба більше — я ніколи не підозрював, що зможу це робити.
Раніше, коли треба було у Вінницю, я їхав на машині, десь паркував її — і далі їздив маршрутками. Кому скажи — не повірять. А зараз спокійно сідаю й їду у Київ, Дніпро, Харків.
Війна перелаштовує людину зсередини. Комусь ламає опори, а комусь — навпаки, додає невидимий хребет, про існування якого він не підозрював.
— Чи бувають моменти, коли хочеться просто відпочити, відключитися від усього?
— Звичайно. Буває, що хочеться на два-три дні просто зникнути зі світу: вимкнути телефон, нікуди не їхати, побути поруч із рідними, які мене й так бачать украй рідко. Хочеться хоч трохи ізолюватися від цього нескінченного руху… Але відпочинок — це розкіш.
— А совість Вам дозволяє так вчинити?
— Я думаю, ви й так знаєте відповідь. Я звичайна людина, мені теж хочеться відпочити — не буду брехати. Але в мене це не виходить. Ну як? Якщо хлопці там виснажені, вибиті з сил… У них хіба є відпочинок?
У мене є проста, справжня людська совість — та, яка не дає сховатися, вимкнути телефон, відвернутися навіть на день.
— Розкажіть, як часто Ви їздите на передову? Як з роботою? Ви «добу через добу» працюєте?
— Працюю добу через дві. А на вихідні — їду на фронт. Такий у мене звичайний розклад, в якому «вихідні» — це дорога на війну.
— Коли Ви спите? Як у Вас взагалі вибудований цей графік?
— Ви сьогодні самі бачили. Відпрацював добу — і знову в рух. Спершу — пошта, щоб відправити все потрібне. Потім забираю виготовлені нашими трудівницями сітки, овочі, усе, що передають небайдужі люди. Ми звозимо це в одне місце. Перед поїздкою вантажимо все у бус. Змінився зі зміни — і гайда працювати на волонтерському фронті. Такий от ритм. Який там відпочинок… Якщо вирушаємо на Донбас, то треба три доби. Тоді хлопці чергують за мене через сутки, а потім я через сутки. Колеги розуміють, керівництво йде назустріч — інакше б це було неможливо.
Слухаю Романа Ярославовича і мурахи по шкірі, зовсім не розумію як він витримує такий ритм життя. Бо, як на мене, у нього не графік, а виживання у двох реальностях одночасно: у мирній роботі, яка чекає його тут, і у війні, яка кличе його туди.
Між цими реальностями лише кілька годин, які інші назвали б відпочинком. Для нього це — просто час, коли треба встигнути зібратися в дорогу.
— Я дуже часто чую, що Ви неймовірно багато допомагаєте військовим. Розкажіть, як це відбувається. Як Ви дізнаєтесь про потреби і як формуєте допомогу?
— Це давно почалося. Спершу їздили виключно по запитах. А зараз… за ці три з половиною роки поїздок — ви самі сьогодні бачили, скільки запитів приходить.
Комусь треба екофло, комусь утеплювач. Хтось просить цвяхи, скоби, акумулятори — все підряд.
І вже виробилась така система, що щотижня ми їдемо в певному напрямку й закриваємо всі запити, які встигаємо.
Запити різні, фронт один, а часу завжди менше, ніж потрібно. Я не обираю, що важливіше — просто беру і роблю, що в моїх силах. Бо знаю: там чекають.
— Чим Ви їздите? Це Ваші буси?
— Два буси — волонтерські. Третій — бус мого товариша, він теж на ньому їздить.
Один бус громада скинулась і купила. А ще один… сім’я Клименюків дала кошти. У них син загинув. Вони сказали: “Купіть бус. Хлопцям буде допомога”. Так і з’явився ще один бус у нас.
— У Вас є якась громадська організація?
— Ні. Такої організації у нас немає. Ми самі по собі.
— А як взагалі запити почались? Як про Вас дізнались? Як почали знаходити Вас, щоб щось просити? Чи це були знайомі, рідні?
— Перші були знайомі. Спершу ми їздили в лікарню у Хмільнику, у воєнний шпиталь, потім у Вінницю, в Ющенка — там є відділення, де лікуються хлопці. Потім ми почали завантажувати волонтерів з Калинівки, з Вінниці — щоб вони могли відправляти допомогу. А потім хлопці самі почали дзвонити. Спочатку запитів було менше. А зараз їх так багато, що просто не встигаємо все виконувати.
І найгірше… хлопцям все потрібне «на вчора». Ми робимо все, що можемо: шукаємо, збираємо, веземо. Вони вже слідкують по датах, орієнтуються, коли ми будемо в їхньому напрямку.
Наприклад, раз на місяць ми повинні бути на конкретному напрямку. І вони дзвонять: “Ну що там, коли до нас збираєтесь?”
Це, насправді, приємно. Бо вони вірять у нас, чекають і знають, що ми зробимо все, що в наших силах».
—Чи пам’ятаєте момент, який Вас найбільше вразив під час поїздок на фронт? Зустріч, слова, подяка?
— Всі ці моменти вражають, якщо чесно. Я не можу виділити щось конкретне — все залишається в пам’яті. Кожна поїздка, кожна історія, кожне спілкування з солдатами. Все! Для мене немає «особливих» моментів. Бо кожен момент це чиясь доля, чиєсь життя, чиясь війна.
Також по дорозі ми возимо продукти до Артака, у кафе «Вірменія» біля Умані — мабуть, всі його знають. Приїжджаємо посеред ночі, я дзвоню: «Артак, ми вже під’їжджаємо».
Він питає: «Кушать будете?» — і завжди радий нас бачити, і всіх військових теж. Він справжній молодець.
Одного разу він скинув запит: маскувальні сітки для свого сина. Ми відправили. А потім дзвінок… і він каже, що Адгар пропав, його син… Це жах.
— Які емоції відчуваєте, коли бачите в очах військових вдячність? Коли вони віддають шеврони, прапори з подяками. Що це для Вас означає?
— Це неможливо передати словами… Вони віддають те, що можуть: шеврони, прапори, прості подяки, грамоти.
Нічого матеріального, нічого дорогоцінного. Але в цьому всьому така глибина, така щира вдячність… що серце стискається.
— Чи не страшно їздити на передову? Бо всі ж розуміють, що це реально лінія вогню. І в будь-який момент…
— Мене вже колись таке питали. Чи не страшно їздити? Я у такі моменти відповідаю: «А вам, не страшно дорогу переходити?»
Зараз важке життя у всіх нас, воно вчить: сміливість — це не відсутність страху, а розуміння, що відступати не можна.
— Ви безстрашна людина… Постійно їздите на фронт, у гарячі напрямки. На чому зараз їздите? Бо, якщо чесно, коли я сьогодні проїхалась на Вашій автівці, здається, що вона вже пережила війну не менше, ніж наші воїни. Як вона ще тримається?
— Ой… ну що тут казати?! Ви самі бачили цей бус, відчули, як він тримає на собі все це навантаження. Єдине, що можу сказати — дякую хлопцям, які допомагають його ремонтувати. Після кожної поїздки ми заганяємо авто до майстрів: перевіряють, ремонтують. Без цього ніяк.
В середньому буси проїжджають по 10 тисяч кілометрів на місяць. Раз на місяць міняємо масло, постійно ремонтуємо, щоб дотягнути вантаж до фронту і назад.
— Чи траплялися ситуації, коли доводилось ремонтувати буквально в дорозі?
— Звісно… І на ходу ремонтували. Хлопці привозили запчастини. Якось під Харковом простояли півдня. Різне було… Все й не розкажеш і все не згадаєш. Але все це — частина роботи: щоб бус витримав і доставив допомогу туди, де вона потрібна.
— Для волонтера авто — це не просто транспорт. Це частина доброї справи, майже як побратим на війні. Наскільки важливо мати надійну машину, коли везеш допомогу на фронт?
— Справне авто — це шанс успішно доставити все необхідне військовим і повернутися додому цілими. Бо дороги там… — дихати страшно. Якщо щось трапиться — не факт, що все буде добре. Кожна деталь, кожен ремонт — це частина великої справи.
— Якщо Ваша машина раптом не витримає, чи зможете продовжувати волонтерство в такому ж обсязі?
— Звісно, без машини я не зможу допомагати в такому обсязі, як зараз. Машина — це наш фронт, наш інструмент.
Коли збираємося на Харківський, Донецький, а частково й на Полтавський чи Дніпропетровський напрямки, часто прошу машину у товариша. Бо інколи треба об’їхати до 30 точок: буржуйки, окопні свічки, утеплювачі, плівки, цвяхи, сокири, молотки, екофло, продукти… Все це не поміститься в одну машину.
— Ви співпрацюєте з іншими волонтерами?
— Звісно. Працюємо разом з вінницькими, запорізькими, донецькими, харківськими, херсонськими, Івано-Франківськими волонтерами. Це об’єднання дає змогу робити значно більше.
Ми не живемо лише поїздками. Щомісяця відправляємо до 20 посилок. Коли волонтери об’єднуються — це набагато легше. У нас є група у вайбері: пишу «приїдь забери три буржуйки», або «хлопці просили морозильну камеру» — і ми направляємо її прямо туди, де вона потрібна.
Таке об’єднання дозволяє допомагати масштабніше. Самотужки це було б неможливо.
— Лінія фронту велика. Ви намагаєтесь допомагати всім?
— Так, ми не ділимо. У кожній поїздці 15–20% — хлопці з нашої громади, а всі інші — з різних областей. Я часто навіть не знаю, хто вони і звідки. Хтось передає мій номер, хтось просто телефонує: «Можеш допомогти?» Ну як відмовити? Всі наші військові однакові. Якщо є можливість — допомагаємо всім.
Іноді дзвонять: «Машина поламалась, витягнете?» Забираємо авто аж із Сум, тягнемо в Київ на ремонт. Я цих людей можу вперше чути, але якщо ми можемо зробити щось корисне, ми це робимо. Це наша робота і наша відповідальність.
— Люди Вам довіряють, передають речі, продукти, збирають кошти на потреби військових. Як думаєте, за ці роки змінилось ставлення людей до війни?
— Деякі змінилися. А деякі… живуть у своїй мушлі. Думають, що «їх це не стосується». Зараз дуже важко. Не знаю… чи збайдужіли, чи просто втомилися.
Є ті, хто спокійно каже: «Моя хата скраю». І коли я з ними говорю, вони питають: «А за кого воювати?» Вони не розуміють головного: з таким ставленням ті нелюди рано чи пізно дійдуть і до нас.
І тоді буде пізно щось робити. Пізно допомагати і пізно відкривати очі.
— А чи вистачає Вам сьогодні людської підтримки? Що найбільше вражає в людях, які допомагають?
— В принципі, допомагають усі села ОТГ, але в основному — одні й ті ж самі люди. Не можу сказати, що це масово. Більшість ті, у кого хтось на війні або хто вже втратив близького.
Але вони допомагають щиро, від душі. І це надихає. Кожна маленька дія — для нас величезна підтримка, вона нас тримає, коли сил майже не лишається.
— А чи змогли б Ви все покинути, втомитися і сказати: «Нехай інші допомагають»?
— Зустрічне питання: а якщо хлопці скажуть нам, що втомилися? Там, на фронті, набагато важче, ніж нам тут. Ми хоч у теплих, нормальних хатах, а там — бліндажі, окопи, болото, вода, холод… ех…
— Що Ви найчастіше везете? Що потрібно завжди?
— Завжди потрібні вологі серветки, газові балончики теж дуже важливі, щоб зігрітися взимку або закип’ятити чай влітку.
Ще кемпінгове приладдя, а по сезону — плівка, утеплювач, скоби. Постійно потрібні матеріали для укріплення бліндажів і оборонних споруд. І, звісно, продукти.
Є підрозділи, що беруть усе: картоплю, моркву, інші продукти. А є ті, що просто приїжджають попити кави і поговорити. Ми беремо для них вологі серветки, балончики, невеличкий ящичок випічки, відерця голубців — щоб мали домашній перекус.
— Чи було у Вас таке, що запит на допомогу не встигли виконати, або щось розбомбили, чи сталося щось непередбачуване?
— Хлопці пишуть, просять, ми домовляємося про зустріч. Бувало, вже їдеш у дорозі до них, а вони вже не відповідають… І ти розумієш, що, скоріш за все, відповіді не дочекаєшся.
Боже, скільки ж у мене в телефоні цих номерів, які ніколи не скажуть «ало». Це частина нашої роботи, нашого фронту — і це важко, але інакше не можна.
— Може була історія, яка особливо запам’яталася, зачепила?
— Якби це була одна поїздка то можливо я б щось виділив. А так… вони всі особливі. Нещодавно були в Херсоні — шість прильотів. Тоді, якраз по Антоновському мосту, шість разів прилетіло.
— Що Ви відчували в ці моменти?
— Нічого. Стояв, курив… А що робити? Це життя. Ми ніколи не знаємо, де і яка біда нас застане.
— А чи змінилося для Вас розуміння життя з огляду на те, що Ви бачили у прифронтових містах і селах?
— Змінилося. Коли бачиш тих діток п’яти-шести років, що ховаються в підвалах, лягають спати, не знаючи, чи прокинуться взагалі… Коли дитина зі страхом дивиться по сторонах, ховаючись за мамою, бо думає, що дрон летить… Це важко. Це дуже важко і жахливо.
— Коли повертаєтесь з фронту додому, що відчуваєте першим? Полегшення, біль, вдячність, провину?
— Відчуваю, що немає часу на відпочинок та різні роздуми. Одна поїздка завершилася — вже треба готуватися до другої, збиратися в третю.
По дорозі надходять запити, і часу просто жити своє життя немає. Замість відпочинку чи рідних — шукаю акумулятори, павербанки, утеплювачі, балончики, усе, що необхідне. Жоден військовий не каже: «Привези мені балика, коньяк чи червону рибу». Тут усе — заради життя і безпеки.
— А хлопці, з якими ви підтримуєте зв’язок, скаржаться на забезпечення? Не вистачає?
— Ні, у більшості випадків є забезпечення. Але бувають моменти, коли змінюється позиція, а логістика ще не встигає. Перекинули на один напрямок, потім на другий — поки логістику налагодять, хлопці можуть тижнями бути без нічого.
Ми підключаємося, швидко реагуємо і по можливості забезпечуємо. Іноді дзвонять «Привезіть щось їсти». За три дні магазини спорожніли, а вони ще там… Ми їдемо — веземо.
— А чи було у Вас таке, коли внутрішній голос говорив: «Все! Сил більше немає»? Коли просто плакали, або було емоційне потрясіння?
— Було, і не раз… (важка пауза) Загинув хлопчина… Припав так до душі…
А скільки випадків, коли «не доїжджаєш»… Їдемо, дзвінок: «Вибачай, обстріл». Є хлопці, що йдуть 28–30 кілометрів пішки на позиції. Є такі, що по 2–3 дні обходять, щоб вийти на позицію. Є ті, що перебувають там по 2–3 місяці.
Таке зараз їхнє життя. Там нема місця страху, там має бути стійкість.
І кожен раз, коли ми можемо допомогти — це шанс для них вижити, і нам — залишатися людьми.
— А що розповідають, як вони тримаються такий довгий час?
— Тримаються. Я не знаю, що дає їм сил і витримки, але вони тримаються. Хіба можна якось інакше?
Заходячи у дім Романа, я не могла не помітити всі ці нагороди, прапори, медалі. Їх так багато, що кожен куток ніби дихає історією. Питаю: «Романе, як усе це з’явилось?»
— Це дари від хлопців. Кожен шеврон, кожен прапор — історія, подяка, пам’ять про пережите разом. Деякі прапори ми передавали в школу, в церкву, щоб інші бачили, через що проходять наші хлопці. А нагороди — від волонтерів, від підрозділів. Посвідчення п’ятої штурмової бригади — одна з найближчих моєму серцю.
Усі ці речі — більше, ніж нагорода. Це довіра, яку мені подарували.
Я стою, дивлюсь на цю стіну і розумію: за кожним предметом — історія, життя, емоції. Це стіна пам’яті, відданості і взаємопідтримки.
І я кажу сама собі: таких людей хочеться бачити більше. Людей, які тихо, без шуму та пафосу, щотижня їдуть на передову. Людей, чия скромність поєднується з величезною роботою, і які надихають не словами, а діями.
Роман — саме такий. І коли бачиш його, розумієш: справжня сила волонтера не в нагородах і не в шевронах, а в тому, що він завжди там, де потрібен, тихо і без зайвого шуму, але завжди.
Ольга Франчук