13 липня у Хмільнику, біля памʼятника Тарасу Шевченку, відбулася чергова мирна акція. Зібралися родини військовополонених, зниклих безвісти захисників та всі, кому не байдуже. Їх обʼєднує спільне: біль, віра і безмежна надія.
Акція розпочалася рівно о 12:00. Люди прийшли з українськими прапорами, плакатами, портретами своїх рідних, адже ми не маємо права їх забути. Кожне обличчя на фото — це історія боротьби, самопожертви, і життя, яке досі триває десь у полоні, у невідомості, у щоденному чеканні.
Серед учасників — Тетяна, дружина зниклого безвісти Віктора Надобка. Жінка тримає в руках великий прапор із фотографією чоловіка. В її очах — надія, сильніша за розпач:
«Мій чоловік Віктор зник 11 січня цього року під час боїв поблизу села Времівка на Донеччині. Ми отримали офіційне повідомлення про те, що сержант Надобко Віктор Олександрович під час виконання службових обовʼязків внаслідок штурмових дій противника, ураження FPV-дронами і артилерійських обстрілів 11 січня 2025 року зник безвісти.
Чесно, ми не могли навіть в це повірити. Відтоді почали шукати його самотужки: телефонували в частину, розпитували усіх, кого тільки можна, подавали відповідні документи для пошуків але, на жаль, скрізь мовчать… Наше життя повністю змінилось. Тепер ми буквально живемо надією на те, що наш герой скоро повернеться додому.
Ми не пропускаємо жодної акції. Тут наш голос — це його голос, і ми не дамо його забути. Уже пів року тяжкого мовчання, порожнечі і нескінченного очікування… але ми віримо і чекаємо.
Коли прийшло сповіщення… світ перевернувся.
Все втратило сенс. Час зупинився. Світ став чужим Ми засинаємо і прокидаємось з однією думкою: де він?
Молимось, віримо, тримаємось — бо по-іншому не можемо.
Ми не здаємось. Ми шукаємо. Ми живемо тільки для того, щоб колись обійняти його знову.
Ніхто й ніколи не зможе заповнити цю порожнечу. Але ми будемо шукати, говорити, писати, кричати, молитися — доти, доки не дізнаємося правду. Доки він не повернеться.»
Усі ці люди продовжують приходити, стояти, мовчати й говорити водночас. Бо поки вони тут — памʼять жива, і надія також.
Це не просто акція! Це —тихий, але рішучий спротив забуттю. Це молитва без слів і постійне нагадування всім: за кожним іменем стоїть життя, родина, любов і право повернутися.
Ольга Франчук
