«Я повинен був його зустріти живим. А зустрічаю на щиті…»: розмова з батьком героя, який перетворив біль на силу

Це історія про важку втрату та любов, яка сильніша за смерть. Про людину, яка не зламалась, коли світ впав на голову. Про батька, якому довелося прийняти найгірше: син більше не повернеться. Але він продовжує жити, щоб рятувати інших синів…

Іван Іванович Плотиця — батько воїна, який загинув, волонтер, та просто хороша людина. Живе у селі Війтівці неподалік Хмільника. Цей чоловік пройшов пекло очікування, офіційного «зник безвісти», шаленого болю, що зривав його на крик посеред ночі, і який усе ще тримається, бо «інакше не можна». Раніше він шукав сина серед безвісти зниклих, а сьогодні везе його тіло додому.

Більше року очікування, безсоння, розпачу й молитви. Нещодавно він дізнався: син точно загинув. Сьогодні, 5 серпня, його привезуть додому востаннє. І вперше за весь цей час батько зможе сказати синові «ти вдома».

Після страшної звістки «ваш син безвісти» Іван Іванович не зламався, а почав активно діяти. Волонтерство стало його диханням, адже він — як людина-світло: організовує збори, передає допомогу, робить те, що іншим здається неможливим. Люди йому вірять, бо він справжній, тут навіть сумнівів не виникає.

Цей виснажений життям чоловік не зупиняється, бо кожна допомога — це своєрідний спосіб бути ближче до сина. І віддячити кожному, хто бореться як і він.

— Ви пам’ятаєте той день, коли дізнались, що син зник безвісти?

— Памʼятаю… Памʼятаю той біль, який вдарив у саме серце. Спочатку — нерозуміння. Потім — паніка, далі — тиша і порожнеча. І тільки одне: знайти хоч щось, хоч когось, хто скаже, що він живий. Я шукав по знайомих, писав, дзвонив, дізнавався. Кожен день був як вічність.

— Після того, як Ваш син зник безвісти, а згодом зʼясувалося, що він загинув, Ваше життя кардинально змінилося. Чи памʼятаєте той період?

— Я тоді не жив… Я ходив, як тінь. Я не міг їсти, не міг спати і постійно шукав бодай якесь підтвердження, бодай якусь зачіпку.

Коли нам офіційно сказали, що він загинув… Я не вірив повністю, бо не бачив, не тримав, не попрощався. Розумієте? Для офіційних структур він був зниклим безвісти. Але я з першої миті знав: мого сина більше немає.

Чому я знав? Мій родич, Роман Федоришин зателефонував знайомим у батальйон, де служив син, і йому прямо сказали: «Рома, твій племінник загинув». Він і його дружина Світлана знали вже того ж вечора, і не могли витримати, плакали, кричали… Вранці приїхав до мене Роман, хотів розповісти все, але не зміг. Вигадав, що приїхав по справах, але він хотів все мені сказати, та не зміг…

Я тоді мучився всю ніч, а зранку пішов у військкомат. Представився, сказав, що мій син не виходить на зв’язок. Наступного дня до нас приїхали представники військкомату, сільська рада, поліція… Зачитали: «ваш син, Плотиця Сергій Іванович, боєць 214 окремого спеціального батальйону, ніс службу у зводі снайперів». Я тоді вперше дізнався, що він у снайперському підрозділі. Він ніколи не говорив про це, мовчав.

Почалось усе з 9-10 травня. Син тоді чомусь дзвонив дуже часто. 9 травня я косив бур’яни, а він дзвонить і каже: «Тату, а ти те зробив, а машину відігнав? А штани переодяг»? Цілий день дзвонив…

10-го дзвонить: «От і все… Прийшла наша черга».

– Що сталось, сину?

– Пішло три групи на завдання. Жодна не повернулась.

– Сину, не йди… Змилуйся… Не йди!

А він: «Це я повинен тобі говорити? Як ти не розумієш? Кацапи вже взяли Новомихайлівку. Якщо захоплять Костянтинівку — смерть усіх хлопців буде даремною».

І така важка пауза потім… а далі: «Я не боюся смерті. Якщо загину — знатиму, за що. Я не хочу, щоб по нашій Жданівці йшли російські танки».

І зв’язок обірвався…

Перед тим він просив — знайди волонтерів, забери собаку. Прислав фото собаки, а вона така змучена, сумна. «Вона без мене пропаде», — писав. Я тоді не зрозумів, до чого це все, зовсім не розумів…

Собаку я не забрав, на жаль. Командир казав, що це мій Сергій прикормив її тушонкою. Не стало сина — пропав і собака. Пес із ним скрізь бігав… Роман їздив, хотів її забрати, клітку взяв. Але коли поїхав за нею то її вже не було.

А ще мій син скинув пісню. Називається «Темна війна». Вночі з’явився в мережі і прислав її. Ви слухали цю пісню? Послухайте… у мене всередині все похолонуло…

Далі — тиша. Один день, другий… У WhatsApp він писав, що кацапи взяли Новомихайлівку, готуються брати Костянтинівку. І що вони мають не пустити цю нечисть. Скинув карту навіть, де його шукати.

Писав: «У нас мінус один із нових. Засипало землею і просто не змогли знайти. Буде числитися безвісти».

А я: «Сину, ти ок?» — тиша.

12 травня: «Де ти?»

13-го: «При першій можливості — скажи, що живий».

16-го — вже нічого.

Але вночі з 14 на 15 травня мене зірвало з ліжка. Я прокинувся вночі, о 01:30, схопився, глянув на телефон — нічого. Ні дзвінка, ні повідомлення. І тоді з мене вирвався плач, крик, істерика… Я полетів у його кімнату і почав обіймати футболки з криком: «Господи, верни мені його. Без рук, без ніг, але верни живого!»

Знову істерика, знову швидка, знову уколи. А далі — порожнеча, депресія, сльози. Пізніше я дізнався від побратимів Сірожі, що саме о пів на другу ночі вони всі й загинули. Коли вони загинули я й прокинувся…

— Що було найважче?

— Я не можу це пояснити. Це був не біль, це була прірва. Це був стан, в якому ти просто не хочеш дихати. Не можеш і не знаєш як жити далі, коли тебе розірвало навпіл.

Але я не зупинився, бо мій син цього б не дозволив. Бо я — його батько. І якщо вже не можу його повернути — то мушу зробити все, щоб його смерть не була даремною.

Іван Іванович пам’ятає все до секунди: дзвінки, розмови, погляди…

15 травня 2023 року його син, Сергій Плотиця, загинув під час артилерійського обстрілу поблизу Бахмута. Тіло забрати не могли — зона була «сірою». Його визнали зниклим безвісти, а батько… почав чекати.

— А чи зʼявлялась у вас надія, що він ще живий?

— О, це взагалі окрема історія…

Я знав, що він загинув. Мені сказали військові. Потім майор: «Ваш син загинув при виконанні бойового завдання, але тіло знайти не можемо, буде вважатись зниклим». А потім подзвонив сержант і сказав, що мій Сергій з хлопцями пʼять днів тримали оборону. Вони не здали позицію, але всі загинули під артобстрілом.

Знову чекаю… Надія ніби згасла, але серце не мириться. Кожен день дзвінки, новини, чекання… Спочатку чекав тіло сина, але коли масово почали повертати тіла героїв я сам собі говорив: «І цього разу немає. І слава богу, що не має! Можливо є живий!»

І щоразу, коли не було його серед тіл — надія в мені розросталась. А коли дійшло до 6000 тіл — я був впевнений, що цього разу він точно буде. Але знову немає.

Я вже навіть перестав лаяти кацапів в інтернеті. Думаю, а раптом він у полоні, а вони ж як дізнаються — вб’ють. Я знову почав боятись за його життя. А потім… дзвінок:

— Ви Плотиця?

— Так.

— Вас буде з’єднано зі слідчим з патронатної служби.

І серце обмерло.

Слідча скинула фото речей, знятих з тіла: хрестик, іконка, жетон із номером телефону. Годинник — весь у болоті. Багато волосся на жетоні, точно як у Сергія. Батько зрозумів: це він. Це його Сірожа…

Тоді зникла остання надія.

— Я думав, що після року очікувань зможу прийняти правду. Але це сталось знову: знову серце, знову сльози, знову тиск, знову уаесь цей  жах. І стало не легше, стало гірше…

Сергія знайшли через рік, два місяці і сім днів після загибелі.

— Я поховав його тричі до того, як тіло знайшли. І повинен поховати ще один раз — останній, і назавжди…

1. Коли дізнався, що він загинув.

2. Коли побачив відео на ворожому Telegram-каналі, де серед тіл був мій син.

3. Коли слідча показала фото речей.

4. І буде ще один — коли я зустріну сина на щиті, а далі — справжній похорон…

Серце — не витримує. Тиск, істерика, паніка, і порожнеча.

Я знаю, що мій син лежить в мішку у Вінниці, і нічого не можу зробити. Саші, старшому сину, показали лише фото — череп, кості. Це дуже страшно — знати, що твоя дитина у мішку, і не мати права її побачити.

Я не пам’ятаю багато днів з свого життя. Просто провал, ніби амнезія. Все витісняється, залишається тільки біль. Він був не просто сином, він був моїм продовженням… Це не передати словами.

Сірожа не вмів брехати, і не вмів пробачати. Він був чистий, добрий, мав золоті руки, умів полагодити все, любив сміятись, душу мав велику.

Один раз ми їхали з Карпат і він купив чотири шаурми. Нас було троє, а одна, як виявилось, для собаки, яка сиділа біля заправки. Це не просто доброта, це і є мій Сірожа.

У його кімнаті все так, як він залишив: носки, футболки, тумбочка, пляшка з водою. Ніхто нічого не чіпає, бо це мій храм. Бо це — він.

Він ішов на війну — бо вважав, що мусить. Військкомат його не взяв. Але він ходив, сварився, вимагав. Його не пускали — бо я передав, що в нього інфаркт. А він про це дізнався. Тоді він сказав мені: «Я тобі не прощу». І все одно пішов воювати. Спакував рюкзак вночі і пішов.

Після Десни — Іспанія, спецпідрозділ. Повернувся з позивним Торо. Служив у 214-му ОБФОР. Це один з найпрофесійніших підрозділів в Україні. Воював на Бахмутському напрямку. Якогось разу був у землянці, по пояс у воді три доби. Так він обморозив собі ноги. Потім в госпіталі пробув місяць. І цей місяць був останнім, що він провів вдома.

Мій син ніколи не розповідав хто він, там, на фронті, але іноді, дуже важко вздихаючи він говорив: «Тату, ти не знаєш, що я вмію, ти не знаєш, що мене навчили, і я не можу сказати…».

— Ви згадували, що саме тоді почали активно волонтерити. Як це сталося?

— Мені треба було жити. Я волонтерив, як міг, уже давно, але посилилось це тоді, як син пішов служити. Я зрозумів, що якщо не робитиму щось корисне — просто згорю зсередини. Тоді і почав: збирати, допомагати, шукати авто, амуніцію, все, що могли просити хлопці.

Я почав з малого — передав щось одному, іншому. Потім люди підключились. Я не очікував, що мені так віритимуть та допомагатимуть, але коли бачать твої очі, коли чують твою історію — ніхто не лишається байдужим.

— Ви закриваєте десятки зборів, допомагаєте бійцям. Що тримає вас досі?

— Мій син, і всі сини України, які там зараз. Знаєте, коли ти щось передаєш хлопцям, і вони потім пишуть «дякую», або просто надсилають фото з окопу — це… це не передати словами. Це і є життя, це і є боротьба. Я не маю права здатися. Бо тоді… навіщо ж мій син загинув?

— Як вам вдається так швидко закривати збори?

— Бо мені вірять. Люди знають, що я не візьму ні копійки собі. Що кожна гривня — це дрон, автівка, берці, ліки. Бо я сам стояв над гробом свого сина. І якщо я зможу врятувати хоч одного — я робитиму це знову і знову.

Ми закриваємо великі збори, іноді за день. І я вдячний кожному, хто вірить. Ви не уявляєте, як це — знати, що ти не один.

— Чи бувають моменти, коли хочеться зупинитись?

— Так, особливо вночі. Коли всі засинають, а ти лежиш і дивишся у стелю. Але потім згадую його очі, його голос. І розумію, що не маю права.

І поки хоча б один ворог є на нашій землі — я буду працювати. І я дякую кожному, хто поруч.

— Ви — батько загиблого воїна. Але для громади ви — незламний. Що вам допомагає не закритись в собі, не зламатись?

— Віра… Віра в те, що його життя не було даремним. І поки люди в мене вірять — я не зупинюсь.

— А що для вас тепер означає слово «війна»?

— Біль, постійний біль! Але і сила, і пам’ять… Мій син не повернеться. Але я зроблю все, щоб повернулись інші.

— Ви згадували, що тіло сина скоро мають привезти. Ви готуєтесь до цього моменту?

— Як до цього підготуватись?

Я знаю день, знаю годину… і мені хочеться втекти. Бо це не просто труна. Це мій хлопчик, мій світ, мій Сірожа.

Коли ми дізналися, що його вже нема… Ні, неправильно — що він загинув давно, а ми більше року вірили, шукали… — це був другий удар. Ніби тебе вдруге поховали.

— Що ви відчуваєте зараз?

— Страшну порожнечу. Але водночас в мені щось вогнем горить. Я мушу бути сильним, бо він був сильним. Бо не зламався, бо не здався. І я не здамся. Я поховаю свого сина і якось буду далі жити. Хоча… я не знаю як мені жити, якщо чесно. Але я повинен допомагати його побратимам. Щоб вони не забули, щоб знали, за що він пішов.

— А як ви відноситесь до держави, до командування, до світу, який дозволив це?

— Злюсь! Дуже злюсь! Але не маю права втратити себе в цій люті.

Бо кожен день — це шанс врятувати когось, допомогти іншим воїнам. Я дію, а люди відповідають взаємністю: несуть, передають, довіряють. І знаєте — це велике щастя. Попри біль, попри мою втрату — це єдина дорога далі.

— Що ви скажете людям, які віддалились від війни, які втомились?

— Поверніться, отямтеся! Поки ще є на кого чекати. Поки ще є за кого боротись. Ми не маємо морального права забути. Бо хтось зараз лежить в холодній землі, щоб ми могли пити каву. Щоб ми могли спати.

Втомились від війни? Прийдіть до мене, подивіться мені в очі. Я покажу вам фото сина. Розповім, як я його чекав, як щодня запалював свічку біля ікони й просив, щоб хоч у сні побачити…

Він мав зустріти свого сина. Зустріти живого. Уявляв цю зустріч багато разів, але тепер зустрічає його на щиті.

Сергій більше року вважався зниклим безвісти, але його батько не зламався. Він підняв голову і став тим, хто допомагає іншим. Тим, кому вірять. Цю людину називають мотором, ядром громади, волонтером, батьком героя. А ще — воїном тилу.

Ми розмовляли довго, дуже  довго.

Я ловила кожне слово, і мені навіть не хотілось перебивати запитаннями.

Я просто слухала… стримувала себе, щоб не заплакати.

Тримала руки, які вкривалися «мурахами», і з усієї душі хотіла обійняти цього кремезного чоловіка.

Хотіла сказати йому: «Все буде добре».

Але в цей момент зрозуміла страшну правду — його «добре» закінчилось там, на війні.

Тепер кожен його день — це біль.

Кожна згадка — це сльози.

І немає слів, які змогли б повернути йому те, що він втратив…

Це історія не лише про втрату. Це історія про гідність, відвагу, про сина, який сам добився свого права боронити країну. І про батька, який поховав серце. І далі живе, бо мусить, і відчуває велику потребу — допомагати іншим.

«Я знаю, що ти — Герой. Але це нічого не змінює. Я просто хочу, щоб ти  був живий…» — батько.

Ольга Франчук