У Хмільнику відбулося відкриття благодійного фонду імені Сергія Плотиці — захисника, Героя, який віддав своє життя за Україну. Це було більше ніж подія, на яку прийшли десятки людей. Це був вечір пам’яті, вдячності і спільної тиші, в якій кожен проживав своє.
Зала була переповнена. Людей настільки багато, що доводилося шукати і доставляти лавки, бо їх постійно не вистачало. Хтось стояв, хтось мовчки дивився перед собою, але майже кожен витирав сльози. Було чути, як шурхотять серветки, як люди стримують емоції.
У центрі цього вечора — історія Сергія. Сина. Героя. Людини, яка залишила по собі не лише пам’ять, а й справу, що продовжує жити.
Символічним моментом стало запалення свічки — її разом із донькою своєї племінниці запалив Іван Іванович Плотиця (батько Героя, волонтер із Війтівців що на Хмільниччині, голова благодійного фонду імені Сергія Плотиці). Тихо, зосереджено, ніби вкладаючи у цей жест більше, ніж можна сказати словами. Саме так розпочалася нова сторінка — благодійний фонд, названий на честь його сина.
Перед присутніми — інсталяція, яка промовляла без слів: військова форма, берці, куртка, кепка і табличка «Збір коштів на ЗСУ». У цьому поєднанні було щось більше, ніж просто речі. Це була візуалізація слів, які Іван Іванович говорить уже давно: «Гроші, донати збирає мій Сергій, а я в нього лише касир». І в цей момент здавалося, що вони набули особливої сили.
Цього вечора він говорив про свого сина — стримано, але так, що кожне слово торкалося глибини душі. Про життя, про шлях, про те, чому ця справа має продовжуватися. І водночас — про людей поруч, без яких це було б неможливо: тих, хто підтримує, донатить, допомагає і просто не залишається осторонь.
Іван Іванович Плотиця, засновник і голова фонду:
— Для мене відкриття цього фонду — це спосіб продовжити справу мого сина. Це моя боротьба. Я не маю права опустити руки, бо тоді це буде ніби зрада. Зрада його, його вибору, того, заради чого він жив і заради чого віддав життя. Поки я можу щось робити — я буду робити. Адже це дає мені сили йти далі.
Мій Сергій завжди був там, де важко. Там, де потрібна допомога. І зараз я відчуваю, що він поруч. У цих людях, у цій підтримці, у кожному донаті.
Я часто кажу: донати збирає мій Сергій, а я лише касир. І сьогодні… Сьогодні я це відчув особливо. Бо стільки людей прийшло… І ця велика кількість людей на презентації фонду — це прояв поваги до загиблого воїна, і прояв співчуття та підтримки батька, що продовжує справу сина.
Дякую кожному. Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо.
Ольга Франчук, співзасновниця:
— Відкриття цього фонду — це справді надзвичайно важливий крок для нас. Бо це можливість робити більше. Залучати більше людей, більше бізнесів, підприємців, об’єднувати людські зусилля і спрямовувати допомогу туди, де вона реально потрібна.
Сьогодні не той час, коли можна просто спокійно жити своє життя і стояти осторонь. Поки там, на фронті, гинуть наші хлопці — кожен із нас має робити те, що може. Те, що вміє. Хоч щось, але робити.
Бо насправді, все дуже просто: якщо вони ТАМ не вистоять — не вистоїмо і ми ТУТ.
Тетяна Трохимчук, співзасновниця:
— Для мене це дуже особисто. Бо цей фонд — це пам’ять про мого брата. Памʼять, яка не має зникнути з часом, не має стертися в буденності.
Мій брат загинув, але ми живемо далі… І всіма зусиллями робимо так, щоб його життя мало продовження в тому, що ми робимо зараз.
Зі сцени звучали слова, які не потребували навіть мікрофона. Виступ юних вихованців гуртка журналістики разом із їхньою керівницею Юлією Бараболею став одним із тих моментів, коли зал знову завмер. Вірші дітей торкалися так глибоко, що після кожного рядка хотілося мовчати. І саме ці діти, які нещодавно отримали відзнаку за свою роботу, зробили цього вечора перший донат — щиро, символічно і по-дорослому.
Не залишив байдужим і виступ двох молодих жінок — дружин побратимів Сергія, які нині вважаються зниклими безвісти. У їхніх словах було стільки болю і сили водночас, що зал слухав, затамувавши подих.
Вони подарували Івану Плотиці великий прапор із десятками позивних. І за кожним із них — велика і болюча історія. Чиєсь життя, чиєсь очікування, чиясь невідомість. Хтось із цих хлопців загинув, хтось досі не знайдений, і доля багатьох залишається невідомою. Ця тиша і ця кількість імен викликали сльози мабуть у всіх.
До присутніх звернувся і Іван Пукас, чиї слова стали ще одним дуже сильним акцентом вечора. Саме цього дня він вручив Івану Івановичу медаль «За жертовність і любов» — як знак вдячності і визнання.
Наприкінці не було гучних закликів чи прохань, але сталося те, що говорить більше за слова: люди почали йти один за одним до гільзи з табличкою «Збір коштів для ЗСУ» і донатили.
Коли захід завершився, надворі ще стояла похмура погода. Але вже за мить пішов тихий дощ, визирнуло сонце і в небі з’явилися дві яскраві веселки. Великі, чіткі, ніби намальовані. Хтось мовчки дивився вгору. Хтось стирав сльози, і кожен думав про своє.
Можливо, це був просто дощ і сонце, а можливо — щось більше. Можливо, знак, що там, високо, все бачать. І радіють, що справа живе і продовжується…
Це відкриття не виглядало як початок чогось нового. Воно відчувалося як продовження — справи, життя, пам’яті. Того, що не закінчується.
Ольга Франчук
