18 червня — річниця пам’яті Віктора Іванова (1909–1981), уродженця Козятина, класика українського кінематографа і режисера легендарної стрічки «За двома зайцями».
«Його життя — приклад сили характеру і вірності покликанню, а творчість — унікальне поєднання народного гумору, глибокого змісту й любові до культури», — наголошує Олена Колодій, наукова співробітниця Музею історії міста Козятин.
Від залізничника до кіностудії
Віктор Іванов народився 13 лютого 1909 року в місті Козятин у родині фельдшера та домогосподарки. Молода родина жила у будівлі колишнього «приймального покою» відділкової лікарні, де нині встановлено меморіальну дошку на честь Віктора Іванова. Його батько помер під час епідемії холери у 1919 році. Віктор у 13 років змушений був іти працювати.
Мріяв стати залізничником, навчався у профшколах, здобув фах помічника машиніста.
Але у 1932 році замість інституту транспорту обрав ВДІК і вступив до режисерського курсу Сергія Ейзенштейна.
Війна, дитячі книжки та «два зайці»
До війни Іванов працював асистентом режисера на Київській кіностудії ім. Довженка. Під час Другої світової — воював під Сталінградом, форсував Дніпро, звільняв Київ. Був двічі поранений, мав контузію й був комісований.
Після війни на кіностудію його не взяли: «Контужені нам не потрібні», — сказав тодішній керівник.
Іванов почав писати книжки для дітей, вступив до Спілки письменників. У фондах Козятинського музею зберігається його книжечка «Чіль» про песика.
У 1950 році він повернувся до кіно. За словами Олександра Довженка, працював «як один на мільйон».
Його фільми — «Шельменко-денщик», «Сто тисяч», «Ключі від неба», «Олекса Довбуш», «Веселі Жабокричі» — класика українського кіно.
Шедевр, який живе поколіннями
Фільм «За двома зайцями» (1961) став головною культурною візитівкою режисера. Це екранізація однойменної п’єси Михайла Старицького, знята українською мовою. Втім, сам фільм довго залишався у російськомовному дубляжі — повну україномовну версію глядачі побачили лише десятиліття потому.
«Іванов тонко відчував українську мову, побут, характер. Його роботи — світлі, дотепні, з любов’ю до свого народу. Вони живуть і досі», — зазначає Олена Колодій.
Визнання після смерті
Віктор Іванов пішов з життя 18 червня 1981 року. Лише у 1999-му йому посмертно присвоїли Державну премію імені Довженка.
У Києві на кіностудії Довженка встановлено барельєф на його честь, у Козятині — меморіальну дошку. Його фільми залишаються в репертуарах, цитуються поколіннями і нагадують нам: гумор, щирість і талант — вічні.
