Є у Війтівцях, що на Хмільниччині, будинок, де час ніби сповільнюється. Тут на стінах — вишиті картини, на столах — красиві серветки, скатертини, а ще наволочки, сорочки й штори, створені руками однієї жінки. В цьому будинку часто звучить пісня. Спокійна, українська, така, що пробирає до сліз. Бо господиня цього дому — майстриня, що, вишиваючи, співає, мовби вкладає у кожен хрестик частинку свого життя.
Ексклюзивно для «Хмільник online» своєю історією поділилася жителька Війтівців Ольга Олександрівна Заверуха — жінка, яка вже понад пів століття не випускає голки з рук. І яка має чудову мрію: вишити рушники своїм правнукам на весілля.
Коли я зайшла до її хати, виникло дивне й дуже тепле відчуття: ніби приїхала не на інтерв’ю, а в гості до рідної бабусі. До тієї, яка колись ховала у великій червоній хустині клубочки ниток, заплітала їх у коси, щоб не плуталися, а вечорами при світлі лампи вишивала, поки всі спали.
Пані Ольга каже, що любов до вишивки у неї народилася ще у дитинстві.
— Вишивка — це український атрибут, що з давніх-давен тягнеться, з роду в рід переходить. Моя мама теж вишивала. Вона родом із Житомирщини, там більше гладдю вишивали. А я дивилася на те все й не могла зрозуміти, як на білому полотні народжується квіточка. Мені це здавалося дивом, — усміхається жінка.
Народилася Ольга Олександрівна 14 червня 1956 року в селі Гончариха на Хмельниччині. Згодом родина переїхала на Вінниччину. Дитинство минуло в селі Ольгіно, а після школи дівчина вступила на курси крою і шиття у Літині. Каже, шити любила дуже, але ще більше — співати.
— Я самоучка. І на гармошці грала, і на баяні. Більше на сцені була, ніж на заняттях, — сміється вона.
Заміж пані Ольга вийшла у 16 років. Життя було непростим. Будували хату, тримали господарство, ростили дітей. Часу на себе майже не залишалося. Але навіть тоді вишивка не зникала з її життя.
— Діти маленькі, ночами не сплять. Я ногою люльку гойдаю, а сама бодай хрестик, бодай два поставлю. Мені треба було вишивати, дуже хотілося, — згадує жінка.
Вона вишивала все: рушники, скатертини, наволочки, серветки, картини, блузки, сорочки. Частину робіт роздарувала рідним і знайомим. На її рушниках одружувалися діти та онучка. А тепер у неї нова мрія.
— Ще хочу правнукам рушники вишити. Щоб колись вони на весілля стали на ті рушники… Одному вже десять років буде, а другий ще геть маленький.
І в цю мить голос пані Ольги стає особливим. Адже ми почали говорити не про любов до вишивки, а про особисте, про бажання дочекатися, побачити, бути довше поруч.
У її домі досі зберігаються старі журнали «Жінка» з вкладками-схемами для вишивання. Колись вона збирала їх роками, перемальовувала орнаменти, перераховувала хрестики з чужих рушників, придумувала власні узори.
— Не завжди по малюнках вишиваю. Буває, сама собі скомбіную. Квіточка одна подобається, друга подобається — і народжується щось своє, особливе. Людина ж бачить у голові те, що має народитися на полотні.
Каже, колись ниток купити було важко. Тому жінки викручувалися як могли.
— Побачила гарну хусточку чи кофту — поторочила її на нитки й вишивала ними. Потім уже шерстяні нитки почали привозити, то стало легше.
А ще пані Ольга переконана: вишивка лікує душу.
— У житті всяке було. І радощі, і прикрощі. Брала голку і заспокоювалась. Оці кольори, ці хрестики… Вони справді душу лікують.
Вона навчила вишивати доньку, тепер передає любов до українського рукоділля далі. Каже, головне для початківців — терпіння.
— Якщо немає любові до цього, то можна почати і не закінчити. А якщо є хист — то це, як художник. Дивишся, як з-під рук народжується перлина.
Під час розмови пані Ольга то співає, то показує свої роботи, то гладить руками вишиту скатертину. І в кожному русі стільки тепла, що мимоволі згадуєш власне дитинство, бабусині руки, запах дому й щось дуже рідне… Маю серветку на великодній кошик, яку вишила моя бабуся. Я бережу її роками й щороку на Великдень беру її до церкви.
Маю таку вишиту пам’ять…
І, мабуть, саме тому ця зустріч у Війтівцях стала такою особливою для мене.
Дуже приємно, насправді, що є ще такі будинки, в яких звучить українська пісня і народжуються вишиті шедеври. Адже поки такі жінки, як Ольга Олександрівна, співають над полотном і мріють вишити рушники правнукам — існує щось дуже важливе. Те, що не можна втратити, те, що потрібно берегти.
І знаєте, після цієї зустрічі найбільше хочеться побажати майстрині не просто ще багато гарних вишивок. Хочеться, щоб вона дочекалася того дня, коли здійсниться її мрія: її правнуки виростуть і стануть на ті рушники, які вона мріє для них вишити. Щоб була поруч у той момент, усміхалася, співала своїх пісень і дивилася на них такими ж теплими очима, з якими сьогодні дивиться на кожен свій хрестик. Бо такі жінки заслуговують не лише на захоплення — вони заслуговують побачити продовження своєї любові у наступних поколіннях.
Поради від Ольги Олександрівни вишивальницям-початківцям.
- Не поспішайте. Вишивка не любить метушні, кожен хрестик має бути з душею.
- Не беріться одразу за складне. Починайте з маленьких узорів, щоб рука звикала, а серце не втрачало натхнення.
- Вишивайте лише з добрими думками. Бо, як каже майстриня, нитка дуже добре відчуває настрій людини.
- Бережіть очі й руки. Робіть перерви, працюйте при хорошому освітленні.
- Не бійтеся помилок. Навіть досвідчені майстрині інколи починають знову.
- Підбирайте кольори серцем. Не завжди схема головна — інколи душа краще знає.
- Не відкладайте творчість «на потім». Навіть 20 хвилин на день можуть подарувати спокій і радість.
«Вишивка — це терпіння, любов і стан душі», — наголошує пані Ольга.
Ольга Франчук