Ексклюзивно для «Хмільник онлайн»
Іноді здається, що декрет — це пауза. Час, коли всі мрії відкладаються на потім, а кожен день крутиться навколо дитячих іграшок, прогулянок та безсонних ночей. Але для хмільничанки Юлії Соколюк усе сталося навпаки.
Саме тоді, коли життя змінило свій ритм, вона нарешті наважилася повернутися до того, що жило в ній із самого дитинства — до творчості.
Сьогодні її фотозони прикрашають дитячі свята, дні народження та сімейні події, а клієнти все частіше пишуть лише кілька слів: «Робіть на свій смак. Ми вам довіряємо». І, мабуть, для людини творчої професії це найбільше визнання.
Юлія усміхається, коли згадує, що за освітою вона медична сестра.
— Я не можу сказати, що не любила свою професію. Але потяг до творчості був у мене завжди. Відколи себе пам’ятаю, мені хотілося щось створювати, вигадувати, прикрашати. Я довго шукала справу, яка приносила б мені справжнє задоволення.
Вона навіть не підозрювала, що відповідь знайде під час підготовки до власного весілля. Адже саме тоді Юлія вирішила самостійно оформити фотозону. Підбирала деталі, кольори, композиції і в якийсь момент зрозуміла: ось воно. Саме цим вона хоче займатися.
Та життя внесло свої корективи. Народилася дитина, почався декрет, а разом із ним — нові турботи. Ідея ніби відійшла на другий план, але не зникла.
— Я весь цей час знала, що ще повернуся до цього. Просто чекала свого моменту.
Про перші кроки сьогодні вона розповідає зі сміхом.
— Я купила круглий каркас… і сховала його вдома, щоб чоловік не побачив.
Страшно було не тому, що не вірила у себе. Навпаки. Я завжди була впевнена, що це стане чимось більшим, ніж просто хобі. Просто розуміла: для цього потрібен час.
До своєї мрії вона йшла довго. Спочатку пандемія, потім війна, постійні сумніви: чи потрібні людям фотозони, коли навколо стільки болю? Рідні реагували по-різному. Хтось підтримував, а хтось із посмішкою казав, що ця затія навряд чи матиме успіх.
— Але я нікого не слухала. Робила так, як відчувала.
Першими клієнтами стали знайомі. Для них вона оформлювала свята, набиралася досвіду, помилялася, вчилася, шукала власний стиль. Усі зароблені кошти одразу вкладала назад у справу.
Нові каркаси, тканини, декор, квіти, конструкції… Можна сказати, що перший час вона працювала не заради прибутку, а заради мрії. Та найбільшим випробуванням виявилися навіть не фінанси.
— Найважче було спілкуватися з людьми. У тебе ще немає великого портфоліо, а люди хочуть розуміти, що отримають у результаті. Це було дуже хвилююче.
Минув час, і замість знайомих почали звертатися незнайомі люди. А ще з’явилося те, що найбільше мотивує Юлію й сьогодні. Повідомлення, у яких клієнти пишуть:
«Зробіть так, як відчуваєте. Ми вам довіряємо».
— Це неймовірне відчуття. Саме тоді фотозони виходять особливими, бо в них повністю я. У них моє бачення, мій настрій, моя любов до деталей.
Вона не може назвати одну найкращу роботу. Каже, що кожна фотозона — це окрема історія, окремі люди, окремі емоції.
— Я люблю всі свої роботи. У кожну вкладаю частинку душі.
Попри постійні замовлення, Юлія залишається дуже простою людиною. Вона щиро говорить, що без підтримки сім’ї навряд чи змогла б поєднувати материнство, домашні справи та улюблену роботу.
— Завдяки моїм рідним я можу розвиватися і робити те, що люблю.
Наостанок вона звертається до жінок, які сьогодні перебувають у декреті, давно мають мрію, але постійно відкладають її на потім.
— Не бійтеся спробувати. Труднощі будуть завжди. Ідеального часу не існує. Потрібно жити цим життям сьогодні і дозволяти собі робити те, від чого світяться очі.
І, мабуть, саме ця фраза найкраще описує історію Юлії Соколюк.
Адже фотозони, які вона створює, — це місце, де народжуються сімейні спогади, дитячий сміх, обійми, перші свічки на торті, освідчення і щасливі очі людей.
У наш важкий час, коли ми так часто прокидаємось від поганих новин та сирен, Юлія обрала професію, яка створює маленькі радості.
Ольга Франчук
