Сьогодні Самгородоцька громада зустріла свого Захисника навколішках. У тиші, зі сльозами на очах і живим коридором шани люди провели Віктора Закриничного його останнім шляхом — через села громади до рідної Йосипівки.
Це була зустріч, якої чекали понад рік. Ждали, сподівалися, молилися і вірили, що Віктор повернеться живим.
Але повернувся додому не так, як його чекали.
На щиті. Назавжди.
Біль цієї втрати сьогодні об’єднав усю громаду. Адже додому повернувся не просто воїн — повернувся земляк, син, чоловік, батько, брат, друг. Чоловік, чиє життя обірвала війна.
Життя, яке він любив
Віктор Васильович Закриничний народився 11 листопада 1980 року в селі Йосипівка біля батьківщини Василя Степановича Закриничного та Ганни Йосипівни Діденко.
Коли хлопчикові було лише три роки, він лишився без матері. Вихованням Віктора займалися батько та бабуся. Дитинство і юність він провів у рідному селі.
1987 року Віктор пішов до школи. Після закінчення дев’яти класів вступив до Новогребельського професійно-технічного училища, де отримав професію тракториста-механіка.
У 1998 році його призвали на строкову військову службу. Службу проходив механіком-водієм у танкових військах Прикарпатського військового округу.
Після армії працював на різних підприємствах області. У 2010 році став електрозварювальником у ТОВ «Юзефо-Миколаївський АПК», а з 2017 року працював електрозварювальником у ТОВ «Козятин ПАК».
У 2023 році Віктор зустрів свою кохану – Олену Сергіївну Мазур . Вони розпочали спільне сімейне життя, будували плани, мріяли про майбутнє.
Та війна внесла свої страшні корективи.
Пішов захищати Україну
17 червня 2024 року Віктор Закриничний був мобілізований до лав Збройних сил України.
Молодший сержант військової частини А4962 став на захист України.
2 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Гірник Покровського району Донецької області Віктор загинув.
Але для його рідних ця страшна звістка довгий час залишалася невідомою.
Віктор вважався зниклим безвісти.
Рідні шукали його. Чекали. До останнього молилися і вірили, що станеться диво.
Віктор мав повернутися додому — туди, де його чекали кохана Олена, сестри Валентина, Алла та Оксана, сини Андрій та Віталій.
На жаль, дива не сталося.
Йому назавжди 43 роки.
Остання дорога додому
Сьогодні біля рідного дому Віктора лунала молитва.
Та на цей раз молилися вже не про його повернення. Молилися за упокій його душі.
Богослужіння очолив священик Православної Церкви України, митрофорний протоієрей Роман Масира у співслужінні зі священиком Іваном Дуником.
З болем у серці траурна процесія вирушила до храму Святого Миколая в Йосипівці. Там відбулася заупокійна відправа, а після молитви біля храму – мітинг-реквієм.
Слова скорботи, вдячності та шани Герою висловили заступник сільського голови Олександр Марковський, голова профспілки працівників ТОВ «Юзефо-Миколаївський АПК» Василь Ковтонюк та митрофорний протоієрей Роман Масира.
Шкірне слово цього дня було пронизане болем. Але водночас – вдячністю.
За життя. За мужність. За службу. За найвищу жертву, яку Віктор віддав за Україну.
На знак найвищої шани та вдячності родині Героя вручили Державний Прапор України — символ держави, за яку Віктор віддав свою життя.
Під звуки Державного Гімну України тіло Захисника віддали рідній землі.
Над Алеєю Слави панувала тиша. Така тиша, яка не потребує слів.
Рідна земля назавжди прийняла свого сина.
Україна має ще одного Героя, чиє ім’я назавжди залишиться в пам’яті громади.
Прощання завершилося військовим салютом. Постріли розірвали тишу, сповіщаючи про завершення земного шляху Віктора.
Його похоронили на Алеї Славі села Йосипівка — поруч із земляками, котрі також віддали свої життя за Україну.
Він повернувся додому не так, як його чекали.
Не з усмішкою.
Не з обіймами.
Не зі словами: «Я вдома».
Він повернувся назавжди. На щиті.
Хай Господь прийме душу Віктора у Своє Царство, а рідним дасть сил пережити цю непоправну втрату.
Спочивай зі світом, Герою.
Ти віддав свою життя за те, щоби жили інші.
