Старовинні мури, історії місцевих родин, давні метричні книги та випробування радянської доби — костел Святої Анни в Самгородку зберігає пам’ять про різні епохи й покоління людей. Колишній римо-католицький храм, відомий в історичних джерелах як костел Святого Вінцентія де Поля, є важливою частиною історичної та духовної спадщини Самгородоцької громади.
За стінами цієї святині — не лише історія релігійної споруди. Вона тісно переплетена з долями місцевих мешканців, родинними зв’язками, культурними традиціями та подіями, які протягом століть змінювали життя Самгородка.
Історія, що сягає початку ХІХ століття
Історія Самгородоцького костелу пов’язана з родиною місцевих землевласників Копчинських. За краєзнавчими відомостями, мурований католицький храм спорудили за часів Тадеуша Копчинського.
Водночас точна дата будівництва залишається дискусійною. В одних джерелах фігурує 1814 рік, в інших — 1822-й. Крім того, у 2014 році відзначали 209-річчя костелу. Ця розбіжність свідчить про існування різних версій обчислення віку святині, які потребують додаткового історичного дослідження.
З храмом пов’язують і давній орган, який, за краєзнавчими матеріалами, встановили у 1822 році. За наявними відомостями, під час Другої світової війни його вивезли німецькі окупанти.
Первісна назва святині — костел Святого Вінцентія де Поля. Вінсентій де Поль був католицьким священником, відомим служінням бідним і знедоленим. Згодом храм став відомий як костел Святої Анни.
Самгородок — громада різних культур і традицій
Упродовж історії Самгородок був домівкою для людей різного походження та віросповідання. Тут жили православні християни, римо-католики, представники єврейської громади та інших спільнот. Їхні традиції, родинні історії й місця молитви формували багатогранну культурну спадщину краю.
Для місцевої католицької громади костел був важливим осередком духовного життя. Тут відбувалися богослужіння, укладали шлюби, хрестили дітей і фіксували події, які супроводжували людей упродовж життя.
Тому історію храму неможливо відокремити від історії родин, які мешкали в Самгородку та навколишніх поселеннях. Частина відомостей про них збереглася в метричних книгах — документах, які й сьогодні допомагають дослідникам відновлювати минуле.
Метричні книги: історії людей, які жили понад століття тому
У метричних книгах записували відомості про народження, шлюби та смерті. За кожним рядком — конкретна людина, її родина й подія, яка колись мала велике значення для близьких.
Краєзнавець Олександр Степаник опублікував виписки з метричних книг Самгородоцького костелу за 1911–1914 роки. Ці матеріали дають змогу зазирнути в життя місцевої католицької громади понад століття тому.
Наприклад, у записі про шлюб від 27 січня 1913 року згадано 26-річного Олександра Залевського, сина Броніслава Залевського, та 26-річну Амалію Гаск, доньку Іоанна Гаска.
Ще один запис датований 19 травня 1913 року. У ньому зазначені 27-річний Рудольф Моркес і 17-річна Марія Ясанська.
Ці імена — не просто рядки в старих документах. Вони допомагають уявити Самгородок початку ХХ століття як живу спільноту, де люди створювали сім’ї, підтримували родинні зв’язки та будували майбутнє.
Для сучасних дослідників метричні записи мають особливу цінність. Вони допомагають відшукувати предків, встановлювати спорідненість і відновлювати історії сімей, нащадки яких сьогодні можуть жити в різних куточках України та світу.
Випробування радянської доби
У ХХ столітті Самгородоцький костел, як і багато інших релігійних споруд України, пережив складний період. За радянської влади релігійне життя зазнавало обмежень, храми закривали, а їхні приміщення пристосовували для господарських і громадських потреб.
Костел у Самгородку закрили наприкінці 1920-х років. Спочатку будівлю використовували як склад. Згодом її призначення змінювалося: тут облаштовували палац урочистих подій, проводили дискотеки, а певний час діяв сільський музей.
Для святині, яка колись була місцем молитви та важливих подій у житті католицької громади, це був непростий період. Проте будівля вціліла, і з часом з’явилася можливість повернути її до релігійного життя.
Із історією храму пов’язана й доля католицьких священників, які зазнали переслідувань. Зокрема, отця Олександра Самосенка радянська влада репресувала та відправила на Соловки. Після семирічного заслання він повернувся в Україну у 1940 році, а згодом служив у храмах Житомира та Одеси.
Ця історія нагадує, що випробування торкнулися не лише релігійних споруд, а й людей, які продовжували духовне служіння в умовах переслідувань.
1992 рік — повернення до духовного життя
Важливою віхою в історії Самгородоцького костелу став 1992 рік. За даними місцевих історичних публікацій, тоді в храмі відновили богослужіння, а оновлену святиню освятив єпископ Ян Ольшанський.
Повернення костелу до релігійного життя стало частиною ширшого процесу відродження духовних традицій після десятиліть радянських обмежень.
У краєзнавчих матеріалах також згадується камінь, закладений під час спорудження храму, який вдалося віднайти. Такі знахідки можуть мати важливе значення для подальших досліджень і допомогти точніше встановити обставини появи святині.
Відновлення богослужінь повернуло костелу його духовне призначення. Водночас збереження будівлі та вивчення її минулого важливі для всієї громади — незалежно від релігійних переконань її мешканців.
Костел живе завдяки людям
Сьогодні костел Святої Анни залишається місцем молитви та духовного єднання. Щонеділі о 12:00 тут відбувається Свята Меса, яку служить пробощ — настоятель парафії Валерій Добровольський.
До храму приходять віряни, для яких святиня є невіддільною частиною духовного життя.
Водночас костел потребує постійної турботи та збереження. Парафіяни власними силами долучаються до реставраційних робіт, вкладаючи в цю справу свій час, працю та небайдужість.
Адже збереження старовинного храму — це не лише догляд за історичною будівлею. Це відповідальність за пам’ять про людей, які жили тут до нас, за культурну спадщину та можливість передати її наступним поколінням.
Святиня як частина спільної спадщини
Історія костелу Святої Анни в Самгородку — це історія пам’ятки, яка пройшла крізь різні епохи. Вона пов’язана з родиною Копчинських, життям місцевої католицької громади, давніми метричними записами, переслідуваннями радянської доби та відновленням богослужінь у незалежній Україні.
Старовинні стіни зберігають сліди минулого, а документи повертають із забуття імена людей, чиї долі були частиною історії Самгородка.
Збереження таких пам’яток — це відповідальність за історичну пам’ять, документи про наших попередників і можливість передати наступним поколінням змістовну та правдиву історію рідного краю.
