Самгородоцька громада провела в останню путь захисника України Олексія Суковенка, жителя села Воскодавинці. Зі сльозами на очах, квітами та державними прапорами земляки утворили коридор шани, щоб на колінах зустріти воїна, який повернувся додому на щиті.
Олексій загинув 9 травня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Тривалий час він вважався зниклим безвісти. Лише 15 жовтня 2026 року за результатами ДНК-експертизи підтвердили його загибель. Упродовж довгих місяців рідні жили надією, чекали звістки та молилися про його повернення.
Олексію Суковенку назавжди 42 роки.
Життя, сповнене праці та турботи про родину
Олексій Іванович Суковенко народився 13 вересня 1982 року в селі Воскодавинці в багатодітній родині Івана Вікторовича та Наталії Іванівни. Тут минули його дитячі та юнацькі роки. У 1988 році він пішов до першого класу місцевої школи, а після дев’ятого класу вступив до Новогребельського професійно-технічного училища, де здобув професію водія.
Після навчання Олексій проходив строкову військову службу в Повітряних силах Збройних сил України — у Гайсині та Старокостянтинові.
У 2005 році він одружився з коханою Наталією. У подружжя народилися донька Вікторія та син Ярослав.
Працював вантажником на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі, згодом — у дорожній службі «Оберіг» у Козятині. Разом із дружиною та дітьми проживав у селі Дубові Махаринці.
Олексій був працьовитим чоловіком, який прагнув забезпечити свою сім’ю всім необхідним. Згодом самостійно працював у полі, торгував на базарі, заробляючи чесною працею на потреби родини.
Найбільшою його мрією було збудувати власний будинок для дружини й дітей. Він власними силами взявся за будівництво, вкладаючи в нього працю, надії та любов до рідних. Та здійснити задумане й побачити свою сім’ю у власній оселі йому не судилося.
Віддав життя за Україну
25 листопада 2024 року Олексія Суковенка мобілізували до лав Збройних сил України. Він проходив службу у військовій частині А1329 у Козятині, базову військову підготовку — у Львові.
Згодом воїна перевели до військової частини А2980. Разом із побратимами він виконував бойові завдання на Донецькому напрямку, захищаючи незалежність і свободу України.
Олексій служив солдатом, кулеметником 2-го штурмового відділення безпілотних систем 2-го штурмового взводу безпілотних систем 1-ї штурмової роти безпілотних систем військової частини А2980.
9 травня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новоолександрівка Покровського району Донецької області його життя обірвалося.
Для рідних звістка про загибель стала невимовним болем. Довгі місяці невизначеності залишали місце для надії, однак результати ДНК-експертизи поставили крапку в очікуванні.
Громада схилила голови в жалобі
23 жовтня земляки зустріли Олексія живим коридором шани. Квіти, державні прапори та схилені в молитві голови стали знаком глибокої вдячності воїнові, який віддав життя за Україну.
Біля будинку, де проживав захисник, священник Православної церкви України, митрофорний протоієрей Роман Масира звершив заупокійну службу.
Згодом на місцевому кладовищі відбувся траурний мітинг. До присутніх зі словами скорботи, вдячності та шани звернулися заступник сільського голови Олександр Марковський, священник Роман Масира та депутат Лідія Павлюк.
Під час церемонії прощання під звуки Державного Гімну України та військового салюту рідним передали Державний Прапор України — символ мужності, честі та незламності, за які воїн віддав своє життя.
Олексія Суковенка поховали на кладовищі. Рідна земля прийняла свого сина, а громада зберігатиме пам’ять про нього як про захисника, який став на оборону держави.
У полеглого воїна залишилися батьки, дружина Наталія, донька Вікторія та син Ярослав.
Неможливо словами втамувати біль родини, яка втратила найдорожчу людину. Не здійсниться мрія Олексія про власний будинок, де він хотів бачити щасливими дружину й дітей. Та його ім’я залишиться в пам’яті рідних, земляків і всіх, хто шанує подвиг українських воїнів.
Вічна пам’ять і слава захисникові України Олексію Суковенку.
