Його ім’я десятиліттями залишалося поза увагою історії, хоча саме в Козятині він розкрив свій талант і став одним із найяскравіших педагогів свого часу. Микола Хитько — директор Козятинського залізничного училища, новатор і дослідник — був репресований радянською владою, а його подальша доля й досі залишається невідомою.
Історія, яку десятиліттями замовчували, знову повертається до Козятина. Долею репресованого педагога Миколи Хитька зацікавився історик, пошуковець і дослідник історії Козятина Олександр Цілецький. Його історичні розвідки оприлюднила у соцмережах директорка Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич, відкривши ширшому загалу маловідому сторінку минулого.
Понад дванадцять років, із 1905 по 1918-й, Микола Олексійович Хитько (у дореволюційних документах — Хитьков) очолював Козятинське залізничне училище. Саме тут повною мірою проявився його педагогічний талант, що зробив його відомим серед освітян того часу.
Народився він у грудні 1868 року (за деякими даними — 1870-го) у селі Літвінівка Київської губернії в родині агронома. Освіту здобував у Коростишівській учительській семінарії, яку, за власним визнанням, закінчив «посередньо». Втім, знайомство з відомим педагогом Миколою Бунаковим стало визначальним у його професійному становленні.
Учительську кар’єру розпочав у 1891 році. Вже тоді вирізнявся нестандартним підходом: організовував позашкільні заняття, екскурсії, вечірні читання, розвивав у дітей інтерес до практичної діяльності. Значну увагу приділяв самоосвіті — формував власну бібліотеку, природничі та нумізматичні колекції.
У 1905 році очолив Козятинське залізничне училище. Паралельно викладав у жіночій прогімназії та торговельній школі. Саме в цей період активно публікував науково-педагогічні праці, серед яких — роботи про розвиток шкільних садів, фізичне виховання, бібліотеки та позакласну освіту.
Окреме місце у його діяльності займає книга «Школьный музей, его значение и организация», видана у 1913 році. Вона стала однією з перших фундаментальних праць у сфері шкільного музейництва і не втратила актуальності й нині.
Активною була і громадська позиція педагога. У 1917 році його обрали до Козятинського комітету громадських організацій, де він опікувався створенням читалень для робітників. Він підтримував ідеї українізації освіти, виступаючи з відповідними доповідями на вчительських з’їздах.
Згодом Микола Хитько навчався у Кам’янець-Подільському державному українському університеті, куди передав власну бібліотеку обсягом близько 2,5 тисячі томів, а також наукові колекції. Це був один із найбільших приватних внесків у формування університетської бібліотеки.
У 1925 році переїхав до Вінниці, де викладав у педагогічному технікумі, отримав звання доцента, брав участь у всеукраїнських педагогічних конференціях. Після реорганізації освітніх закладів працював у краєзнавчому музеї.
Однак у 1933 році життя педагога різко обірвалося: його заарештували за звинуваченням у причетності до «Української Військової Організації». Разом із ним засудили ще 25 осіб. Подальша доля Миколи Хитька залишається невідомою.
«Він був не просто директором Козятинського училища, а справжнім новатором і ерудитом, який зробив неоціненний внесок у розвиток педагогіки», — зазначає автор дослідження про життя Миколи Хитька, історик і дослідник історії Козятина Олександр Цілецький.
«І хоча Микола Олексійович вважав себе людиною аполітичною, радянська влада викорінювала все неординарне, що не вписувалося в канони так званого “наукового комунізму”, з особливою жорстокістю», — наголошує дослідник.
Сьогодні ім’я Миколи Хитька повертається з небуття, а його діяльність дедалі більше привертає увагу істориків та освітян.