Ексклюзивно для «Хмільник онлайн» до Міжнародного дня танцю
У Хмільнику є історія, про яку досі майже ніхто не знав. Вона — про жінок, які не поставили життя “на паузу” після 50-ти. Про тих, хто під час війни обрав не замикатися в собі, а рухатися, танцювати, жити.
А почалася ця історія з однієї ідеї.
Керівниця танцювальних гуртків пані Лариса Діхтяренко понад 25 років працює з танцем. За її плечима — навчання у Тульчинському училищі культури, робота в різних закладах, переїзди, паузи, повернення. Сьогодні вона вже четвертий рік навчає дітей народному танцю. Але паралельно створила те, що стало справжнім відкриттям для міста.
Після початку повномасштабної війни вона побачила, наскільки людям потрібна підтримка і хоча б коротка втеча від реальності.
— Почалася війна, і людям треба було хоч десь на кілька годин відволіктися від усього, що не вкладалося в голові. Спочатку прийшла одна жінка, потім друга. Ми починали втрьох… А далі спрацювало “сарафанне радіо”, — розповідає пані Лариса.
Так у Хмільнику народився колектив «Намисто».
Сьогодні це 11 жінок віком від 53 до 71 року. Найстарша учасниця — переселенка з Донеччини, яка пережила інсульт, втрату дому, але знайшла в собі сили повернутися до життя… через танець.
Вони не просто приходять на заняття — вони живуть ними.
Репетиції проходять тричі на тиждень. Починали з простого: розминки, базові рухи, трохи розтяжки. Без стрибків — бо, як жартує керівниця, “вік уже не той”. Але дуже швидко це переросло у щось більше.
Сьогодні в їхньому репертуарі — циганські танці, вальс, танго, іспанські мотиви, східні композиції та навіть українські постановки.
Їхній перший виступ — циганський танець — одразу приніс перемогу: перша премія на всеукраїнському фестивалі «Осінній Львів». Згодом — ще одна перемога на міжнародному конкурсі в Мадриді.
Але найцінніше — не дипломи, а те, як учасниці змінюються, коли танцюють.
— Коли вони вдягають костюми — це інші люди. Помада, квіти, намисто, прикраси, які роками лежали вдома — все оживає. Вони приносять, діляться, комбінують, шиють. Хтось знайшов тканину, хтось переробив стару сукню, хтось замовив хустки… Вони цим живуть, — ділиться пані Лариса.
У них є своя група в соцмережах, де вони регулярно спілкуються, обговорюють костюми, надсилають відео, підтримують одна одну. Це вже давно не звичайний гурток — це маленька спільнота жінок, які знайшли ресурс і радість у русі.
І, мабуть, найсильніша частина цієї історії — це емоції.
— Вони не дають мені розслабитися. Я можу втомитися, мати свої справи, але знаю — вони чекають. І ти йдеш, бо бачиш, як їм це потрібно. І думаєш: дай, Боже, кожному у 71 рік бігти на репетицію з таким бажанням, — говорить керівниця.
Сьогодні «Намисто» має амбітні плани: не лише брати участь у дистанційних конкурсах (тобто онлайн), а й вперше поїхати на офлайн-фестиваль, виступити наживо, відчути сцену і глядача й продемонструвати свої вміння.
І Хмільник точно має пишатися цим колективом. Адже ці жінки демонструють не лише танцювальні навички, а свою силу, витривалість, жіночність та показують, що можна жити і радіти життю, всупереч всьому поганому, що відбувається навколо. Бо ніколи не пізно почати жити для себе.
Ольга Франчук
