До Дня медичного працівника ексклюзивно для «Хмільник онлайн» розповідає свою історію Лариса Дубова — сімейна лікарка та директорка медичного закладу Хмільницький центр первинної медико-санітарної допомоги, яка ще в дитинстві точно знала: її професія буде пов’язана з медициною.
У дитинстві вона лікувала всіх, кого могла «зловити». Людей, тварин — словом, усіх, хто погоджувався на її маленькі домашні експерименти. Сьогодні це звучить смішно, але вже тоді маленька дівчинка Лариса, здається, точно знала, ким хоче стати.
— Я з раннього дитинства знала, що хочу бути медиком. Лікувала всіх, хто не втік, — сміється Лариса Миколаївна.
Її батьки були вчителями. Спочатку намагалися переконати доньку, що педагогічна професія могла б стати для неї хорошим вибором. Але Лариса була наполегливою.
— Я сказала, що нічого не знаю і знати не хочу. Я буду тільки лікарем!
Першим, хто по-справжньому підтримав її вибір, став батько. Так юна дівчина вступила до медичного університету у Вінниці, після навчання пройшла інтернатуру за спеціальністю «терапія», а згодом перекваліфікувалася на сімейного лікаря.
У 2000 році вона завершила навчання і розпочала професійний шлях, який триває вже понад чверть століття. Працювала дільничним терапевтом, а сьогодні поєднує роботу сімейного лікаря з посадою директорки.
І за ці роки в її практиці було все: складні випадки, безсонні чергування, десятки викликів за день, маленькі пацієнти, які згодом виростали, і історії, які назавжди залишалися в пам’яті.
Одна з них сьогодні викликає у Лариси Миколаївни сміх, хоча в той момент ситуація була не зовсім веселою.
Це сталося ще тоді, коли вона працювала сімейним лікарем і обслуговувала пацієнтів по вулиці Кутузова (зараз Василя Симоненка). Одного святвечора після роботи на неї чекало аж 12 викликів. Машини для медиків тоді не було, тому лікарка ходила від пацієнта до пацієнта пішки.
Надворі вже стемніло. Лариса Миколаївна, одягнена в довгу чорну шубу та чорну шапку, переходила від одного будинку до іншого.
Аж раптом, зайшовши до чергового пацієнта, побачила за собою… наряд поліції.
— Вони питають: «Де у вас тут циганка в чорній шубі?». А я стою і думаю: «Ну, мабуть, це про мене», — згадує лікарка.
Виявилося, одна з місцевих мешканок побачила, як незнайома жінка ходить від хати до хати, і запідозрила, що це хтось шукає, яку оселю можна обікрасти.
— Я їм кажу: «Хлопці, мене ще три виклики чекають. То краще заберіть мене із собою і підвезіть», — сміється Лариса Миколаївна.
Та серед десятків таких історій є й ті, які залишаються в серці зовсім з інших причин.
Однією з них стала трійня, яка свого часу народилася на її дільниці.
Три маленькі дівчинки, троє сестричок, які одразу стали особливою історією не лише для своїх батьків, а й для всієї родини та лікарки.
— Це була і практика для мене, і шок, і великий досвід для батьків. Але це такий позитивчик, який залишився до сьогодні, — розповідає Лариса Дубова.
Дівчатка виросли, але зв’язок із лікаркою не зник. Вони приїжджають, приходять у гості, досі зустрічаються і радіють цим зустрічам.
На фотографії, яку Лариса Миколаївна зберігає й сьогодні троє маленьких дівчаток в обіймах лікарки, яка свого часу спостерігала за ними, переживала, допомагала й бачила, як вони ростуть.
Для медика такі моменти, мабуть, і є однією з найбільших нагород. Адже медицина — це не лише діагнози, аналізи та призначення. Це ще й люди, чиї історії залишаються з лікарем на роки.
За понад 25 років роботи Лариса Дубова бачила різних пацієнтів, різні ситуації та різні часи. Але головне — своїй професії ніколи не зрадила б, каже вона. Бо ще в дитинстві, коли лікувала всіх, хто не встиг від неї втекти, вона вже зробила свій вибір.
І, схоже, тоді маленька Лариса просто ще не знала, що попереду на неї чекають тисячі людей, яким одного дня знадобиться її допомога.
До Дня медичного працівника «Хмільник онлайн» вітає Ларису Миколаївну та всіх медиків, які щодня залишаються поруч із людьми у найважливіші моменти їхнього життя.
Здоров’я вам, сил, терпіння і вдячних пацієнтів.
І нехай у вашій професійній пам’яті буде якомога більше історій, які згадуються не лише з болем і тривогою, а й з усмішкою.
Ольга Франчук