Вулиця Грушевського у Козятині має багату історію, у якій переплелися залізничне минуле міста, долі місцевих родин, старовинна забудова та пам’ять про трагічні сторінки Другої світової війни. За час свого існування вона не раз змінювала назву, а будівлі вздовж неї зберігають чимало історій про людей, які тут жили й працювали.
Історію найстарішої Козятинської вулиці розповіла директорка Музею історії міста Козятин Лілія Макаревич
Вулиця, яка змінила кілька назв
17 жовтня 1991 року, 35 років тому, рішенням виконавчого комітету Козятинської міської ради №227 вулицю Карла Лібкнехта перейменували на вулицю Грушевського — на честь Михайла Грушевського, голови Української Центральної Ради. Це сталося в період відновлення незалежності України, коли міста поступово поверталися до українських історичних імен.
Однак назв в історії цієї вулиці було більше, чим лише дві вже в.
На карті Козятина 1905 року вона вже позначена, а в «Списку населених міст Київської губернії» за 1900 рік згадується як Поштова. Таку назву вона отримала завдяки земській пошті, яка діяла тут із початку XX століття.
За спогадами старожилів і планом забудови Козятина 1874 року, раніше вулиця називалася Новоселецькою. Водночас місцеві жителі згадували й іншу давню назву — Новосвітська.
Вулиця залізничників і заможних родин
У період становлення залізниці Козятин активно розбудовувався. На вулиці оселялися фахівці, які забезпечували роботу залізничної інфраструктури: машиністи, кондуктори, керівники залізниці. За спогадами місцевих жителів, це була одна з найкращих вулиць тодішнього містечка.
Місцевий землевласник Мар’ян Васютинський (1820–1894) виділяв землю під забудову для приїжджих фахівців. Тут зводили цегляні будинки, зокрема з орловської цегли. Декілька таких споруд збереглися й донині.
Один із приватних будинків поблизу аптеки Склярова належав родині машиніста Нікітіна. За спогадами Катерини Лисюк (1929–2026), яка переїхала до Козятина з Житомирщини у 1950-х роках, машиністи належали до заможної частини міського населення. У будинку Нікітіних були розкішні дерев’яні меблі, мармуровий умивальник і старовинні книги, які зберігали у скрині.
Неподалік музею свого часу мешкала родина Бориса Давидюка, заступника начальника депо. В іншій частині одного з будинків ще до Другої світової війни жив ксьондз. Старі дерев’яні двері споруди, датовані XIX століттям, і сьогодні нагадують про ту епоху.
Особливе місце серед історичної забудови посідає довгий білий будинок із напівколонами, розташований під номером 1. За музейними відомостями, там мешкали нащадки родів Потоцьких і Тишкевичів, які володіли землями в цьому краї у XVII столітті. Колись ці родини мали маєтності на Одещині та жили в Києві, а згодом опинилися в Козятині. Своєю родинною історією під час зустрічі в міському музеї ділилася Любов Кошелєва — нащадок цього роду.
Крамниці, майстерні та повсякденне життя
За даними перепису населення 1897 року, у багатьох будинках на вулиці проживали люди єврейського походження. Вони займалися торгівлею, ремеслами, надавали житло в оренду або самі його винаймали.
Серед мешканців були музиканти-скрипалі, перукарі, торговці, фотографи, чоботарі, мірошники та управителі господарств і будинків. Загалом у тодішньому Козятині працювали десятки ремісничих майстерень, хлібопекарні, вітряні й водяні млини, постоялі двори, пивні лавки та винні погреби.
У будинку №13 жила заможна родина машиніста Сторчака. Його донька прожила понад сто років. Після її смерті деякі речі потрапили до музейних фондів через сусідів, які придбали будинок. Сьогодні в експозиції можна побачити дзеркало, глиняну форму для випікання пасок у печі, плетену з лози валізу, металеве підліткове ліжечко 1930-х років, стілець та інші предмети побуту.
На перехресті сучасних вулиць Грушевського та Пилипа Орлика, де нині розташований магазин «Фортуна», стояв будинок Михайла Емішьянця — нащадка австрійських підданих. У його споруді мешкала родина, працювала хлібопекарня, а поруч продавали свіжий хліб.
Після 1970-х років приміщення пекарні перепрофілювали на залізо-скоб’яний магазин. Сам господар на пенсії ремонтував годинники через невелике віконце у дверях. У молодості він викладав у Козятинській торговельно-економічній школі, яка розміщувалася на місці нинішнього Центру дитячої та юнацької творчості.
Поруч із будинком Емішьянця жив Аксельруд. Удень він працював перукарем, а ввечері грав на скрипці під час демонстрування німих фільмів в ілюзіоні «Експрес», який містився в будівлі сучасного (тепер вже колишнього) районного будинку культури.
Міський сквер: від базарної площі до місця відпочинку
Історія вулиці Грушевського тісно пов’язана з міським сквером. Наприкінці XIX — на початку XX століття на цій території стояла пожежна каланча, а також працював базар, де продавали свійську худобу. Коней прив’язували до дерев, а сама базарна площа займала значно більшу територію, ніж сквер сьогодні. Тут також випасали кіз.
У 1957 році в сквері відкрили фонтан із жабками, встановили залізобетонні скульптури хлопчика й дівчинки біля входу та вази для квітів. Частина цих елементів збереглася донині й прикрашає вхід зі сторони вулиці Грушевського. Козятин свого часу називали містом фонтанів — їх налічували близько десяти. Ще один фонтан розташовувався на центральній площі, поблизу кінотеатру, відкритого у 1962 році на місці нинішнього міського будинку культури.
Водночас сквер зберігає пам’ять і про одну з найтрагічніших сторінок історії міста. У 1942–1943 роках частину його території під час німецької окупації займало єврейське гетто. За наведеними в історичній довідці архівними даними, 292 євреїв знищили в Талимонівському яру. Під час розслідування також виявили ще п’ять ям, де було розстріляно близько дев’яти тисяч цивільних людей, ромів, підпільників і партизанів.
У 2012 році на братській могилі жертв нацизму встановили меморіал на вшанування загиблих.
Будівля музею — свідок історії Поштової
Сьогодні в одному з найстаріших будинків вулиці розташований Музей історії міста Козятин. За спогадами старожилів, тут колись діяла земська пошта, а у дворі стояли конюшні. Історична споруда має дерев’яну основу, зведену за зрубною технологією. Це вдалося з’ясувати під час заміни вікон.
Згадки про будівлю як про земську пошту містяться в машинописному виданні «Історія Козятина». Історію міста та спогади старожилів збирали учні школи №2 у 1967 році. У записах, зокрема, наведено свідчення Арона Кукшпана, який розповідав про земську, міську та залізничну пошту на вокзалі.
У різні десятиліття XX століття приміщення використовували для роботи різних установ. Тут розміщувалися РАЦС, державна нотаріальна контора, районний архів, домоуправління, відділи міської ради, митниця та інші служби.
Спогади про будинок зберегли й уродженці Козятина, які в дитинстві жили тут разом із родинами. Зокрема, брати Геннадій та Олександр Давидюки згадували, що їхній батько Дмитро Петрович працював заступником начальника пошти, а начальник Дуб також мешкав у цій будівлі.
Під час Другої світової війни німецькі окупанти використовували приміщення для пошти та зв’язку. Будинок обгородили, у дворі облаштували гараж і конюшню для трьох коней. У грудні 1943 року, під час визволення Козятина, снаряд влучив в одну з квартир будівлі. Після пошкодження установу довелося відновлювати з доступних матеріалів.
У підвалі біля торця будинку містилася акумуляторна, а в приміщенні, де згодом працював нотаріус, були телеграф і телефонний зв’язок. Під час робіт у музейній будівлі під підлогою однієї із залів виявили старі акумулятори радянського періоду.
У дворі й досі є давня криниця. До війни вона була дерев’яною, а в 1960-х роках місцевий житель Іван Островський укріпив її бетонними кільцями та почистив. Він також збудував невеликий будинок на місці колишньої конюшні. За спогадами, подружжя Островських дбайливо доглядало за подвір’ям, підтримуючи чистоту й порядок біля криниці, яка й сьогодні забезпечує місцевих жителів водою.
Вулиця Грушевського — це не лише міська адреса, а й частина історичної пам’яті Козятина. Її назви, будинки, родинні перекази та музейні експонати зберігають історії різних поколінь — від перших залізничників і ремісників до трагічних подій воєнного часу. Історія цієї вулиці нагадує, скільки минулого може приховувати звичний міський простір.