Коли ми чуємо слово «зáмок», уява зазвичай малює середньовічних лицарів, глибокі рови та високі вежі. Проте на Поділлі є чимало споруд, які місцеві жителі століттями називають замками, хоча будувалися вони зовсім для інших цілей. Одне з таких загадкових місць ховається у селі Грушківці Іванівської громади Хмільницького району. У народних переказах його часто пов’язують із загадковим «паном Мунькою», але насправді ця цегляна фортеця — унікальна пам’ятка промислової імперії графів Гейденів.
Історією замку у селі Грушківці із читачами Хмільник.онлайн поділилася бібліограф-краєзнавець Калинівської публічної бібліотеки Марія Катічева.
Хто такі Гейдени і звідки вони взялися на Поділлі
Щоб зрозуміти, звідки в українському селі з’явився цей «зáмок», треба повернутися на сто з гаком років назад. Наприкінці дев’ятнадцятого століття одними з найбагатших і найвпливовіших людей у Вінницькому повіті була графська родина Гейденів. Вони мали голландське та німецьке коріння, але щиро любили Поділля і активно розвивали тут бізнес.
Головним у родині був граф Дмитро Гейден — людина прогресивна, військовий та громадський діяч, який очолював місцеве дворянство. Його рідна сестра, графиня Ольга Федорівна Гейден, була відомою благодійницею та фрейліною. Поки в сусідньому маєтку у Сутисках вони розбудовували свій основний палац у готичному стилі, у Грушківцях вирішили створити потужний промисловий вузол.
Зáмок, який насправді був заводом
Граф Гейден був не просто поміщиком, а успішним підприємцем. Він зрозумів, що Грушківці мають ідеальне розташування та ресурси для бізнесу. Тому на межі дев’ятнадцятого та двадцятого століть він розгортає тут будівництво великого винокурного заводу, який згодом став відомий як спиртзавод.
Чому ж люди називають його зáмком? Справа в європейському стилі будівництва. Гейдени будували надійно і запрошували архітекторів, які використовували так звану «цегляну готику» та німецький модерн. Завод зводили з надміцної червоної цегли та масивного тесаного каменю. Споруда отримала товсті капітальні стіни, високі стрункі труби, що нагадували оборонні вежі, та аркові вікна, схожі на бійниці. Поруч звели ошатний панський будинок — садибу, де керуючий заводом та самі графи зупинялися під час своїх візитів.
Для звичайних селян, які звикли до маленьких хат-мазанок, ця велетенська червона будівля з європейським архітектурним шармом виглядала як справжній середньовічний зáмок. Так назва й закріпилася у мові.
Звідки ж узявся «пан Мунька»
У своїй книзі «Голяки. Роздуми над історією села Грушківці» краєзнавець Василь Мороз згадує: «Керував економією управляючий, німець Мунке, родом із Бельгії. Дуже любив, щоб його всіляко поважали і називали паном (по-німецьки «пан» — «гер»), тобто «гер Мунке».
Знаючи цю його слабинку, місцеві жителі при зустрічі знімали головні убори, кланялися і голосно віталися на український манер: «Добрий день, @ер Муньке!» Від такої поваги обличчя у пана Муньки усміхалося, і він весь аж світився та надувався від поважності, а народ після привітання тихенько реготав з такого «пана».
В хазяйстві та сільському господарстві пан Муньке був дійсно висококласним спеціалістом. При ньому панська економія стала високорозвиненим і прибутковим господарством. Таких господарств, які могли б слугувати за взірець і приклад грамотного ведення сільського господарства, в Україні були одиниці.
В економії був корівник зі стадом високопродуктивних корів, свинарник, конюшня з робочими і виїзними кіньми, пташник, ставок, в якому вирощували коропів, два водяні млини, винокурний завод, пасіка, кузня, цегляний завод, який виготовляв цеглу для власних потреб і на продаж, пилорама, столярний цех (стельмашня), де виробляли вози, кінні сани, столи, мисники, ліжка, лави, табурети.
На території економії було багато льохів, де в діжках зберігалися запаси їжі: всіляка кваснина, риба, гриби, яблука, груші, ягоди. З настанням холодів цілі каравани по двадцять і більше возів чи саней цілу зиму возили продукти в Петербург на продаж.
Що можна побачити в Грушківцях сьогодні
У радянські часи та після здобуття незалежності споруди колишнього заводу та садиби Гейденів використовувалися місцевим колгоспом та для побутових потреб села. Вони не отримали офіційного статусу архітектурної пам’ятки національного значення, тому тривалий час стояли забутими.
— Я памятаю, як під час війни у будинку управляючого оздоровлювалися льотчики. Часто там влаштовували танці, на балконі грав духовий оркестр і місцева молодь прибігала також на танці, — пригадує найстарша жителька Грушковець Віра Гайдай, якій у серпні нинішнього року має виповнитися 98. — А після війни тут організовували навчання для секретарів парторганізації, голів колгоспів та сільських рад. Багато наших дівчат тоді знайшли там пару.
Сьогодні комплекс у Грушківцях — це дуже атмосферна локація. Тут досі можна побачити масивні стіни старої будівлі, яка не осипалася під дощами за сто років. Також збереглися залишки господарських споруд та великих підвалів, де колись зберігалася продукція графської імперії. Це особливе місце, де дика природа поступово поєднується зі старовинною європейською архітектурою всередині тихої подільської глибинки.
Історія Грушківців — це ще одне нагадування про те, наскільки багатошаровою є історія Поділля. Те, що сьогодні здається просто старою цегляною спорудою серед хащів, колись було частиною великого господарського комплексу, що працював за європейськими принципами, давав роботу людям і формував життя цілого села. А народна назва «замок Муньки» зберегла пам’ять про тих, хто живий і працював тут понад століття тому.
Можливо, саме такі маловідомі куточки і роблять історію рідного краю особливо цікавою — адже за шкірою старої стіни може ховатися ціла історія, яку ще належить почути й зберегти для наступних поколінь.