Є зустрічі, після яких ти сідаєш в автомобіль і ще довго мовчиш. Наче навколо все те саме: люди кудись поспішають, їдуть машини, світить сонце, триває звичайний день. А всередині вже зовсім не звичайно.
Саме такою для учасників Благодійної організації «Благодійний фонд імені Сергія Плотиці» стала зустріч із українськими захисниками, які після важких поранень проходять лікування у Хмільницькій лікарні.
Голова Благодійного фонду Іван Плотиця, священник Іван Пукас та волонтер Олександр Кубряк приїхали провідати Захисників. Про те, що у лікарні перебувають поранені військові, Іван Плотиця дізнався від отця Івана. Тоді й вирішили: треба їхати.
Приїхали не з порожніми руками. Воїн-ветеран Віктор Гончар оплатив 80 кг кавунів, а місцеві господині спекли близько 300 свіжих пиріжків. До цієї справи долучилися Людмила Амонс, син якої служить у Збройних силах України, Ліля Нечипорук, чий чоловік захищає Україну, та Ольга Дремблюга, чоловік якої також військовослужбовець.
Кавуни й пиріжки — начебто звичайні речі. Але того дня вони були значно більшими за просто гостинці. У них було просте людське: ми знаємо, що ви тут, ми пам’ятаємо про вас, ви нам не чужі.
Отець Іван Пукас разом із присутніми звершив молитву. А потім почалася розмова.
Волонтери говорили із чоловіками, які пережили те, чого не побажаєш нікому. Важкі поранення, втрачені руки й ноги, біль, виснаження, довгі дні лікування. Хтось пересувався на візку. Хтось уже назавжди залишив частину себе на війні. Але найбільше вражало навіть не це. Вони залишалися неймовірно щирими. Без пафосу, без зверхності, без спроб показати себе сильнішими, ніж є. Просто справжніми людьми, які слухали, говорили, усміхалися і приймали присутність добрих друзів.
«У такі моменти особливо гостро розумієш, що іноді людині, яка пережила таке, не потрібно нічого надзвичайного. Потрібно просто сісти поруч і поговорити. Запитати, як вона, показати, що її бачать і пам’ятають», — зауважив Іван Плотиця.
Засновник Благодійного фонду був із хлопцями на одній хвилі болю, адже знає страшну ціну цієї війни. Іван Плотиця розповів їм про свого сина Сергія — Героя, якого забрала війна.
І в якийсь момент сказав:
«Хлопці, я сьогодні готовий віддати абсолютно все, щоб мій син Сергій повернувся додому навіть без руки чи без ноги».
У цих словах — усе батьківське горе. Все те, що неможливо пояснити людині, яка не втрачала найдорожчого.
А потім Іван Іванович спробував розговорити хлопців і повернути їм хоча б маленьку усмішку. Він сказав, що у світі є люди, які живуть, втративши розум, совість, честь і порядність. А ці хлопці втратили хтось руку, хтось ногу, але зберегли найголовніше — честь, порядність, віру і людяність. І вони усміхнулися.
У лікарняному коридорі, де було стільки болю, на мить стало трохи світліше. Та найважчим виявилося прощання.
Коли волонтери вже збиралися йти, хлопці, які втратили ноги, намагалися підвестися, щоб провести гостей. Ті, хто втратив руку, намагалися обійняти або потиснути руку на прощання. І в цей момент сльози вже ніхто не приховував.
Плакали військові. Плакали медсестри. Плакали ті, хто прийшов їх провідати. Бо просто неможливо залишатися байдужим, коли перед тобою людина, яка віддала частину власного тіла заради того, щоб ти міг жити своїм звичайним життям.
Ми часто говоримо: «Дякуємо нашим захисникам». Пишемо це у дописах, кажемо на святах, повторюємо у промовах. І це правильно. Але є речі, які не вимірюються словами. Іноді найкраща подяка — просто прийти.
Сісти поруч із людиною, яка пережила пекло. Привезти їй кавун чи домашній пиріжок. Запитати, як вона. Поговорити не про війну, якщо не хочеться, а просто про життя. Посміхнутися і побути поруч.
Бо за межами лікарняних палат ми продовжуємо жити своїм життям. Обіймаємо дітей, зустрічаємо рідних, ходимо на роботу, будуємо плани, сваримося через якісь дрібниці й потім миримося. А вони заплатили за можливість цього життя страшну ціну. Тому їм не потрібен наш жаль. Але їм потрібні наша повага, наша вдячність і наша присутність.
Дякуємо вам, наші Захисники.
За мужність, за боротьбу, за те, що вистояли там, де людські сили, здавалося б, уже мали закінчитися. Ви втратили руки й ноги, але не втратили головного. Честі, гідності, людяності, віри. І саме за це ми схиляємо перед вами голови.
Ольга Франчук