У кожному місті є місця, де серце стишується, а душа віднаходить спокій.
У Хмільнику таким місцем став костел Пресвятої Трійці — духовна святиня, що понад чотири століття височіє на пагорбі біля річки Буг у самому серці міста, як символ незламної віри та пам’яті поколінь.
Збудований ще у 1603 році, костел з двома вежами і бароковою архітектурою пережив війни, руйнації, реставрації та відродження. У буремні роки турецької навали його неодноразово нищили. Проте вже у 1728 році святиню відновили й повторно освятили.
У XVIII-XIX століттях костел зазнавав численних утисків — російська влада утискала католицтво, багато мешканців змушено переходили у православ’я. Але костел вистояв. У 1802 році він знову отримав нове дихання — за кошти мецената Михайла Залевського.
На початку ХХ століття настоятель Юліан Рошкевич описував у рапортах плачевний стан храму. Однак, попри занепад, він був важливим осередком релігійного та соціального життя. Йому належали земельні ділянки та будівлі неподалік — зокрема, нинішня аптека та пошта.
Зовні храм прикрашали скульптури апостолів Петра і Павла, вітражі з кольорового скла, скульптура Дитяти Ісуса та великий образ Пресвятої Трійці. До входу вели величні сходи, що простягались до теперішньої аптеки на розі вулиць Шевченка й Владислава Українця.
Та у 1937 році почався найтемніший період в історії костелу. Радянська влада закрила храм і перетворила його на кузню, де працювали репресовані — ремонтували техніку, жили у приміщенні на другому поверсі, облаштованому рейками.
Але навіть заборони не змогли зламати дух вірян. Люди зберігали ікони, фігури святих, молились у таємниці. Під час німецької окупації костел ненадовго знову відкрили — службу вели священники з Німеччини.
Після війни святиню знову відібрали: у приміщенні костелу зберігали зерно. Парафіяни боронили храм до останнього: замикали двері, писали в інстанції, збирали кошти. І згодом домоглися свого — костел повернули вірянам.
У 1980-х роках парафія почала новий етап розвитку. Було відбудовано дзвіницю, катехетичну залу, облаштовано територію. Сестри Згромадження Малих Сестер Непорочного Серця Марії проводили катехизацію, допомагали громаді, працювали в лікарнях і училищах. Із часом при костелі відкрилась школа польської мови.
У 2008 році завершено масштабну реконструкцію фасаду — і костел став ще привабливішим і величнішим.
Свідчення очевидців: від руїни — до відродження
Болеслав Кульчицький у книзі «Листи до себе» згадує, як брав участь у відбудові костелу. Його спогади — це не просто опис роботи, а жива історія людей, які повертали святиню з небуття. Вони не отримували за це платні — лише вдячність і внутрішнє відчуття місії.
Особливо яскраво він описує демонтаж сталевих таврових балок, якими в радянський час розділили храм на два поверхи. За участі досвідчених майстрів та підручних засобів, без техніки — руками — люди крок за кроком звільняли костел від металу, бруду і болю минулого.
У процесі підготовки фундаменту для нового престолу було знайдено старовинний склеп. Пан Марцін — один з керівників відбудови — обережно досліджував його, виявивши підземні приміщення. Відкриття цього склепу стало символічним: наче сама історія відкрила двері для нового життя храму.
Сьогодні костел Пресвятої Трійці — це не просто архітектурна пам’ятка. Це живий храм, сповнений духу часу, жертовності й надії. Тут і досі чути кроки тих, хто вірив у диво, коли здавалося, що вже запізно. І кожен, хто заходить сюди, відчуває — святині не вмирають.
«Костел Пресвятої Трійці — це не просто будівля. Це пам’ять, що встояла перед імперіями, війнами та системами. У його стінах відлунює молитва не одного покоління. Він нагадує своїм прихожанам: навіть у найтемніші часи — світло віри ніколи не згасає», — прокоментувала директорка Історичного музею Хмільника Наталія Пацанівська.
Ольга Франчук
