Світлана Сімачова із Козятина у своєму житті поєднує три ролі: спортсменка збірної з настільного тенісу, психологиня-громадська діячка та класна керівниця у міській гімназії №6 — і жодну не готова покинути заради іншої.
Про Всесвітню Маккабіаду в Україні говорять менше, ніж про Олімпіаду, хоча за кількістю учасників це третій за масштабом спортивний захід у світі. Саме звідти цього літа Світлана Володимирівна повернулась із золотом, сріблом і бронзою з настільного тенісу.
Про свою участь у Маккабіаді, особисті перемоги та втрати, і по те, як встигнути якісно реалізовувати себе паралельно у декількох суспільних ролях, Світлана Сімачова розповіла ексклюзивно для Хмільник онлайн.
Про спорт: гра, яка вчить не боятися
— Світлано Володимирівно, Ви вибороли три медалі одного турніру. Яка далась найважче?
— Бронза. У золоті теж був нюанс: перед фіналом суддя раптом побачив, що на моїй ракетці стерлися три шипи, і не хотів мене допускати. Але найважчою була саме бронза — особисту першість я грала без «кисневої подушки» у вигляді партнерки, тільки сама за себе. А коли граєш тільки за себе, це завжди важче.
Довідка: Маккабіада — Всесвітні єврейські спортивні ігри, що проходять в Ізраїлі раз на чотири роки. За кількістю учасників — понад 10 000 спортсменів із близько 80 країн — це третій за масштабом спортивний захід у світі після Олімпійських ігор і чемпіонату світу з футболу.
— А золото Ви завоювали у парі з жінкою, яку до турніру навіть не знали?
— Саме так. Її звати Тетяна, з Києва, давно живе в Німеччині. Її чоловік, капітан німецької збірної, сам запропонував нам зіграти у парі. У нас одразу склалась ідеальна стратегія: вона атакує, я граю в захисті. Проти такого тандему навіть сильні суперниці не змогли нічого вдіяти.
— Ви завжди граєте у захисті. Це принципова позиція чи вимушена?
— І те, й інше. Я взагалі не гравець нападу — так склалась моя техніка ще з юності. Іноді хочеться «показати клас», атакувати, побути зіркою — а це шкодить. Найсильніше рішення — часто крок назад, у довгу, виснажливу, але правильну гру. Захист фізично важчий, зустріч триває довше, зате часто вдається переграти суперника психологічно.
— У спорт Ви прийшли пізно — у 15 років. Як так сталося?
— Тенісом захоплювався тато, а я тоді мріяла про музику й закінчила музичну школу. У педінституті довелося обирати між басейном і секцією тенісу — обрала теніс, аби не плавати. Там мене «запалив» тренер Микола Одаренко. А вже тут, у Козятині, моїм справжнім наставником став Олег Білецький: сам виконав норматив майстра спорту у 46 років і навчив мене грати «своїми даними», а не запозиченою технікою.
— Активно тренуватись Ви почали лише у 30. Що змінилося?
— Мені підібрали таке покриття ракетки, яке дозволило повною мірою реалізувати мій найсильніший елемент гри. І я зрозуміла: це моє. Я людина амбітна, а спорт для мене — шалена самореалізація. Коли однолітки котили візочки з дітьми, я не уявляла себе без змагань і без руху.
— Чим для Вас особливі цьогорічні перемоги?
— Це був важкий рік для мене особисто. Рік тому, у липні 2025-го я раптово втратила маму, а у лютому — тата. Мама була лікарем, тато — спортсменом і спортивним журналістом, саме він поставив мене на цей шлях. Свої медалі я присвячую їм.
Про громадську позицію: коли спорт стає характером
— Ви психологиня і давно у громадській діяльності. З чого це почалося?
— Після закінчення вишу у мене з’явилася можливість долучитися до єврейського благодійного центру (маю єврейське коріння по материнській лінії): мені запропонували вести молодіжну програму у недільній школі — і мені це вдалося! Сьогодні координую дитячі й сімейні клуби у Вінницькому єврейському благодійному центрі, а також волонтерський центр комітету «Джойнт»: допомагаємо малозабезпеченим родинам, переселенцям, людям похилого віку.
Довідка: American Jewish Joint Distribution Committee («Джойнт») заснована у 1914 році, під час Першої світової війни, для допомоги єврейським громадам Європи та Палестини, що опинилися у скруті через війну; сьогодні працює в десятках країн світу.
— Той самий характер, що і на спортивному майданчику?
— Саме так. Я ніколи не розуміла, чому призначення жінки — бути тільки берегинею дому, коли вона може досягати набагато більшого. Спорт і громадська робота для мене про одне: право реалізовуватися на повну. У мене є мрія відкрити власну громадську організацію — поки без назви, ще не визначилась, який напрям переважить: діти, спорт чи освіта.
Про школу: де все сходиться
— У Козятинській гімназії №6 Ви — більше, ніж вчитель?
— Минулого року моя авторська антибулінгова програма посіла перше місце у Всеукраїнському конкурсі. Багато пишу проєктних заявок і хочу привезти гімназії ще один освітній грант. Директор Микола Синюшко дає мені для цього простір. За це йому дуже вдячна.
— Спортивні навички допомагають у школі?
— Чесно — ні. Радше комунікативні: я психологиня, і ця підготовка допомагає і саморегуляції, і роботі з дітьми. Для мене немає поганих дітей — є діти, яким необхідно допомогти розкритись та підтримати психологічно.
— Колеги підтримали Вашу поїздку на Маккабіаду?
— Не усі. Дехто казав: «Навіщо тобі це у твоєму віці», дехто навіть не привітав із перемогою. Я довго переживала. А потім зрозуміла: люди можуть підтримати тебе у горі, але не завжди здатні пережити твій успіх. Зате учні прийняли мене з щирим захватом.
— Наостанок, традиційне питання: які Ваші найближчі плани?
— Хочу взяти участь у відборі на Маккабі Європа 2027 у Франкфурті, привезти своїй гімназії великий освітній проєкт, і щоб у Козятині нарешті з’явилося місце для тренувань, бо настільний теніс тут поступово вмирає без залу.
А ще — миру. Все інше ми зробимо самі.
