Ще дві болючі звістки сколихнули Глуховецьку громаду. Війна, яка щодня забирає найкращих синів України, принесла нові непоправні втрати. Додому «на щиті» повертаються двоє наших земляків — Леонід Повар із села Білопілля та Олександр Франчук із села Пляхова.
Леонід Повар: життя, сповнене мрій, обірвалося у 26 років
26-річний Леонід Повар народився 2 липня 1999 року у селі Білопілля.
Навчався у Білопільській школі, яку закінчив у 2014 році. Односельці, вчителі та друзі згадують його як здібного, щирого, доброзичливого юнака з гострим почуттям справедливості та відповідальності. Після школи вступив до Бердичівського коледжу, де здобував юридичну освіту, згодом працював на різних роботах.
Спорт займав особливе місце у його житті. Леонід захоплювався футболом, виступав за одну з київських команд, а також любив настільний теніс. Він дуже цінував свою родину, був турботливим сином, обожнював племінників і завжди знаходив нагоду порадувати їх подарунками.
Односельці згадують його слова, які сьогодні звучать особливо символічно:
«Якщо боятися, то не виживеш. Бачиш дрона — не тікай, а стріляй по ньому».
До лав Збройних сил України Леоніда призвали 9 січня 2024 року у Києві. Він проходив службу на посаді майстра 3-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу БпАК військової частини А2777.
27 червня 2026 року військовослужбовець загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Олексієво-Дружківка Донецької області, залишившись до останнього вірним військовій присязі та Україні.
Без сина залишилися батьки, без брата — сестра, без дядька — племінники. Непоправної втрати зазнали і громада, і вся Україна.
Олександр Франчук: понад два роки родина чекала на диво
Ще одним болючим ударом для громади стало офіційне підтвердження загибелі молодшого сержанта Олександра Франчука, жителя села Пляхова.
Воїн народився 9 лютого 1981 року.
Із 2 квітня 2024 року він вважався зниклим безвісти після запеклих боїв на Донеччині. Упродовж понад двох років рідні, друзі та односельці жили надією, що він живий і неодмінно повернеться додому.
На жаль, дива не сталося.
Офіційно підтверджено, що 2 квітня 2024 року Олександр загинув під час виконання бойового завдання поблизу Костянтинівки Покровського району Донецької області. Причиною смерті стали поранення, несумісні з життям.
Олександр був справжнім воїном. Його бойовий шлях розпочався ще у 2014 році, коли він став на захист України в зоні проведення АТО. А вже 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного російського вторгнення, добровільно знову став до лав захисників.
Він віддав своє життя за свободу держави, залишивши у скорботі дружину Варвару, двох синів — Дениса та Артема, а також матір.
Глуховецька громада висловлює щирі співчуття рідним, близьким і побратимам обох Захисників.
Жодні слова не здатні втамувати біль втрати. Але пам’ять про мужність, жертовність і любов до України житиме вічно.
Інформацію про дату, час зустрічі Героїв «живим коридором» та чин поховання буде повідомлено додатково.
Вічна пам’ять і слава Героям України!