Вона могла б продовжити сімейну династію та стати затребуваним економістом або ж відомою скрипалькою, але після зустрічі із випускниками, яка проходила у школі, калинівчанка Леся Чопик твердо вирішила, що має здобути професію вчителя-дефектолога. Тому до свого випускного вечора у школі дівчина потайки від батьків уже придбала квиток до Ленінграда, до єдиного вузу в Радянському Союзі, де можна було здобути омріяну професію.
Як боролася за свою мрію, як відмовилася від життя у великому місті на чужині заради рідної Калинівки, як продовжує допомагати дітям та дорослим — Леся Чопик розповіла у ексклюзивному інтерв’ю для Хмільник.онлайн.
Тернистий шлях до мрії
Переконати батьків, які були категорично проти від’їзду доньки за межі Вінницької області, було нелегко, а ще важче виявилося вступити до вузу, де на одне з десяти місць нараховувалося по 35 претендентів. Тому перша спроба вступу була невдалою. Але дівчина не відступилася, залишилася в чужому місті, влаштувалася на суднобудівний завод та почала готуватися до вступу на наступний рік. Зранку Леся працювала на заводі, а ввечері йшла вільним слухачем на пари.
На жаль, і вдруге їй не вдалося вступити до вузу, але наполегливості та жаги до навчання не стало менше. І коли українка вже мала ленінградську прописку, їй обіцяли квартиру та кар’єрний ріст на заводі, вона залишила все і втретє подала документи до приймальної комісії. Цього разу наполегливість та розум дівчини перемогли.
— Навчання було дуже важким, але й дуже цікавим. Зранку ми по три години проходили практику у спеціалізованих закладах освіти, а з обіду починалися лекції. Викладали викладачі світового рівня, було чого і в кого вчитися, — пригадує Леся Чопик. — Після закінчення навчання мені пропонували аспірантуру, але я — дитина України. Там небо не таке, хмари нижче, постійний вітер. До того ж Ленінград — історичне місце, а жити в музеї важко. Я була друга у черзі на розподіл місць, але так, як України не було у списку, я обрала Далекий Схід. А вже потім взяла відкріплення та повернулася в Україну.
Перший тифлопедагог Вінниччини
Становлення на рідній землі також не було легким. У відділі освіти рідної Калинівки про професію вчителя-дефектолога ніхто й не чув й не знав, що робити із таким фахівцем. Вінниця також була не готова до працевлаштування молодого спеціаліста. Тому дівчину спочатку працевлаштували на роботу логопедом та почали готувати групи для дітей, які мають проблеми із зором.
— Я працювала в дитячому садочку з маленькими дітками, а ввечері читала лекції для колег, які, за рішенням керівництва відділу освіти, мали відкрити подібні групи у своїх закладах та працювати із дітками, які мають проблеми із зором. Тому мені довелося пригадувати все, чого вчили мене і ділитися своїми знаннями із колегами, — продовжує співрозмовниця. — А вже потім, коли я пішла у декретну відпустку, тодішній керівник відділу освіти Калинівського району Станіслав Барчук доклав усіх зусиль, щоб «перетягнути» мене у рідну Калинівку.
Спочатку Леся Чопик очолила логопедичні пункти, які організували в загальноосвітніх школах №2 та №3 міста Калинівки, а потім відкрили групу для дітей із порушеннями зору у новозбудованому дитячому садочку №7. Першопрохідцями у цій справі стали тифлопедагог Леся Чопик та вихователька Тетяна Пенделя.
Нині ж у закладі дошкільної освіти №7 функціонує три таких групи, в яких працює потужний та кваліфікований колектив.
Коли горять очі
Сьогодні Леся Чопик — кандидат педагогічних наук, викладач Вінницької академії безперервної освіти й за сумісництвом — тифлопедагог рідного закладу освіти №7 Калинівки. За плечима — колосальний досвід, яким вона ділиться із молодим поколінням, за допомогою якого допомагає діткам та дорослим, що мають проблеми із зором.
— Я жодного разу не пошкодувала про те, що обрала таку професію. Мій чоловік каже, що коли я розповідаю про роботу, в мене починають світитися очі. А мої троє діток вже з дитинства допомагали мені й працювали волонтерами під час проєктів. Я радію, коли бачу, що можу допомогти людям. Коли до мене приходять діти чи дорослі, які переживають стрес, а йдуть від мене зовсім іншими. Вони бачать перспективу, їхнє життя змінюється, — ділиться думками тифлопедагог.
Окрім офіційної роботи Леся Чопик бере активну участь у реалізації різних проєктів, в тому числі благодійних. Серед них — благодійний проєкт «Життя після війни», яким опікується Фонд Олександра Терещенка, «Мамина школа» — проєкт для дітей від півтора до десяти років, «Шлях до самостійності» — проєкт для учасників від десяти до двадцяти трьох років та інші.
— Двічі на рік ми веземо незрячих діток та їхніх батьків у Болгарію на Сонячний берег. Тут вони отримують можливість відпочити та пройти реабілітацію. До війни це були діти з різних країн. Зараз — виключно українські. А от донори проєкту та наші колеги — це іноземці. Дуже цікаво працювати із такими фахівцями світового рівня, а ще більше подобається бачити результат своєї праці, — в очах співрозмовниці з’являється вогник. — Ми працюємо не лише із дітьми, а й з їхніми батьками. Вони переживають стрес і не бачать перспективи, а ми знаходимо слова, щоб вони не горювали, а розуміли, що потрібно діяти, потрібно дивитися в майбутнє. І в нас ще не було жодного випадку, коли б ми працювали з дитиною без результату.
Шанс на друге життя
Окремим напрямком роботи Лесі Чопик є реабілітація військових, які втратили зір під час війни. Якщо дітям, які народилися незрячими, або ж втратили зір в ранньому дитинстві, потрібно дати уявлення про навколишній світ та навчити орієнтуватися у ньому, то військових — повернути до життя.
— Дуже часто, окрім втрати зору, у ветеранів є ще й контузії, втрати слуху, поранені кінцівки або ж і втрата їх, суїцидальні думки. Вони вважають себе «відпрацьованим матеріалом» і важко ідуть на контакт. Потрібно знайти ті слова, які повернуть їх до життя, та навчити їх жити у новому для них світі, — каже фахівець.
Кожен військовий — це окрема життєва історія, це чиєсь життя, сповнене втрат та болю. Але за місяць реабілітації ці мужні чоловіки знову повертаються до життя. Вони вчаться обслуговувати себе, орієнтуватися у просторі і, навіть, куховарити.
— З моїми порадами і під моїм контролем ми печемо млинці, ліпимо і варимо вареники. Навіть робили голубці, а потім усі разом їх смакували, — посміхається Леся Чопик. — Вони усвідомлюють, що життя продовжується. Є випадки, коли після реабілітації наші хлопці одружуються, здобувають нові професії та влаштовуються на роботу.
За роки своєї діяльності тифлопедагог Леся Чопик дала надію та повернула до повноцінного життя сотні людей. У їхньому темному світі з’явився маленький промінчик надії.
P.S. Леся Чопик спеціально для читачів Хмільник.онлайн дала поради про правильну організацію робочого місця школяра. Дивіться у ВІДЕО: