Поки одні пишуть історію України на полі бою, інші — щодня бережуть її душу. Уродженка Калинівщини Ірина Прядун належить саме до таких людей. Народна пісня, яку вона колись перейняла від своєї бабусі у рідних Черепашинцях, привела її на сцену Київського академічного театру українського фольклору «Берегиня». Сьогодні вона не просто співає — вона допомагає зберегти українську культурну спадщину для майбутніх поколінь.
Про свій творчий шлях та любов до українського фольклору Ірина Прядун розповіла читачам Хмільник. онлайн.
«Я зрозуміла, що хочу в житті займатися тим, що мені найбільше подобається — фольклором»
У репертуарі Ірини Прядун є пісні різного жанру: авторські, народні, сучасні, але головне місце завжди займав фольклор. Це не просто захоплення талановитої співачки та фольклористки, а суть її життя.
Любов до фольклору Ірина Прядун увібрала в своє серце ще з молоком матері.
— Моя бабуся Ганна знала дуже багато пісень. Я багато часу проводила із нею. Ми разом пасли череду, поралися по господарству і співали. Вона була справжньою берегинею українського фольклору. Її пам’ять зберігала дуже багато різних пісень, обрядів. На жаль, тоді, малою, я не усвідомлювала яким багатством володіє моя бабуся. А коли вона відійшла у вічність, в моїй пам’яті збереглися лише кілька пісень, — пригадує Ірина Прядун.
А ще збереглися пам’ять про бабусю Ганну та любов до українського фольклору. Тому дівчинка із задоволенням пішла до зразкового фольклорного ансамблю «Веселики», під керівництвом Юлії Мельник, який діяв у Черепашинецькій загальноосвітній школі. А після закінчення школи любов до музики привела її до Вінницького фахового коледжу мистецтв імені Леонтовича.
— Мені знову пощастило, бо у коледжі я пройшла відбір до фольклорного гурту «Мокоша». Це були незабутні роки навчання, виступів під керівництвом Юлії Васюк у різних містах України та за кордоном. І головне – гарна українська пісня, — продовжує співрозмовниця. — Але я так і не закінчила коледж, бо коли випадково із концертом потрапила до Київського національного університету культури і мистецтв і дізналася, що у них є відділ фольклористики. Я зрозуміла, що хочу в житті займатися тим, що мені найбільше подобається — фольклором. Навіть мамі не зізналася, що забрала документи з коледжу і поїхала вступати до університету. Творчий іспит я здала на найвищий бал і почалося студентське життя, новий колектив «Кралиця» під керівництвом Івана Сінельнікова. А потім — запрошення працювати в аспірантурі.
Під час навчання проводила фольклорні експедиції, записувала пісні, розповіді старожилів.
— Ми й не уявляємо, наскільки багатою та гарною є наша культура. Наші предки мали дуже багато традицій, обрядів. Вони передавалися з покоління до покоління. При тому, що у них не було ні диктофонів, ні магнітофонів. Тому хочеться чим побільше зберегти тих унікальних скарбів нашої культури, — при згадці про фольклор в очах Ірини Прядун з’являється вогник. — Доводилося чути пісні з одним текстом, але з різною мелодією. І навпаки, бувало, що мелодія ніби одна, а текст різний. Кожне село, вже не говорячи про різні регіони, має свою, індивідуальну манеру виконання та репертуар.
В театрі життя заграло іншими барвами
Любов до фольклору та української культури привели Ірину Прядун до Київського академічного театру українського фольклору «Берегиня». У 2023 році, коли після декретної відпустки Ірина планувала повертатися до роботи, її запросили на прослуховування до театру. І цей важливий іспит у своєму житті молода жінка також склала на відмінно та отримала посаду артиста-вокаліста І розряду.
— І світ заграв новими барвами. Нова робота, нові випробовування, які ставило життя. Перш за все переживала за сина. У Києві у нас немає бабусь і дідусів, тому його часто доводиться брати на репетиції та виступи. І Тимофійчик швидко звик до театрального життя. Він вже добре знає усі репліки і пісні, і щоразу по закінченню вистави першим біжить із квітами на сцену, щоб разом, за нашою театральною традицією, заспівати «Ой, у лузі червона калина», — розповідає акторка. — Виступати на сцені театру непросто, усі пісні ми виконуємо вживу, і кожна вистава неповторне видовище.
Першою виставою Ірини Прядун були «Українські вечорниці» з її улюбленими українськими піснями, лірикою. А першою великою роллю — роль господині у міні-виставі «Янгол щастя».
Сьогодні у творчому доробку нашої землячки є різнопланові ролі, в яких вона розкриває свій талант.
— Я рада, що маю можливість працювати з талановитими режисерами, хормейстерами, акторами. У нашому театрі дуже цікаві та неповторні п’єси. Наприклад, у виставі «Роксолана» я граю роль євнуха. У ній усі чоловічі ролі грають жінки, і вони ніби розповідають усю історію, — веде далі Ірина Прядун. — І приємно, що глядачам подобається наша робота, вони залюбки відвідують театр і залишають багато схвальних відгуків. Кожен наш виступ — це багато пісень, фольклору та любові до мистецтва.
Часточка душі залишилась у рідних Черепашинцях
Є в житті Ірини Прядун ще одна любов — її колектив — народний аматорський ансамбль української пісні «Оксамит».
— Коли я народила синочка і пішла у декрет, у мене з’явилося більше можливості їздити у рідні Черепашинці. Там мене запросили на репетицію місцевого ансамблю «Оксамит», який створила Катерина Василишина. Я запропонувала дівчатам змінити репертуар, щоб у колективу був свій образ, стиль, те, що запам’ятовується, — пригадує артистка. — З цього все почалося. Спочатку було важко, навіть дехто хотів залишити все, але потім наші старання були визнанні. Ми захистили звання народного, маємо чисельні перемоги у конкурсах, а головне – своїх шанувальників.
Перший великий виступ і успіх оновленого колективу відбувся на фестивалі «Колядуй, моя родино». Учасниці ансамблю представили колядки і щедрівки, які раніше більшість глядачів ніколи ще не чули.
Сьогодні народний аматорський ансамбль української пісні «Оксамит», який очолює Ірина Прядун, здобуває перемоги та призові місця на різних пісенних конкурсах. Їх виступи зачаровують та надихають.
Не забувають черепашинецькі артисти й про благодійність. Вони часто виступають перед пораненими, дають концерти для військових, допомагають збирати кошти для потреб оборони. А нещодавно взяли участь у благодійному концерті у рідному селі та допомогли зібрати кошти на будівництво Алеї слави для полеглих односельців.
— Дуже важко жити на два міста, буває тільки приїхала і вже потрібно знову повертатися. Але «Оксамит» — це часточка мого життя, мої колеги по сцені, подруги, надійна підтримка і допомога. Тому, коли мені запропонували очолити подібний колектив у Києві, я відмовилася. Бо часточка моєї душі залишається у рідних Черепашинцях, — ділиться сокровенним співрозмовниця.
Коли гасне світло на театральній сцені або затихає остання нота народної пісні у виконанні Ірини Прядун, залишається головне — відчуття глибокого коріння. Вона повертає нам нас самих через автентичний спів та драматичне мистецтво. Своєю працею ця дивовижна жінка будує міст між поколіннями, передаючи нащадкам найцінніший скарб — нашу ідентичність і живу душу народу.
