Російський обстріл селища Черкаське Краматорського району забрав життя трьох представниць однієї родини — Галини Пікалової, її доньки Альони та 13-річної онуки Ксенії.
Їхнє життя обірвалося 12 жовтня внаслідок удару реактивними системами залпового вогню «Смерч». Останній спочинок вони знайшли у селі Білопілля Глуховецької громади на Вінниччині, де нині живуть їхні рідні.
Життя, яке обірвала російська зброя
Галина Степанівна Пікалова народилася 7 жовтня 1964 року в селищі Новодонецьке на Донеччині. У 16 років переїхала до Краматорська, де навчалася в училищі. Згодом присвятила трудове життя Новокраматорському машинобудівному заводу, працюючи розмітницею до останнього дня.
Вона була дружиною, матір’ю двох доньок — Валентини та Альони, люблячою бабусею. Її життя було пов’язане з працею, турботою про сім’ю та рідних.
Альона Вікторівна народилася 27 жовтня 1989 року в Краматорську. Навчалася в першому інтернаті міста, після дев’ятого класу працювала у сфері торгівлі. Виховувала двох дітей — доньку Ксенію та сина Костянтина.
Ксенія Любомирівна народилася 20 серпня 2013 року. Дівчинка навчалася у Краматорській школі № 22. Рідні згадують її як світлу, добру й чуйную дитину. Їй було лише 13 років — вік, коли попереду мало бути ціле життя.
Один російський удар забрав одразу три життя — матері, доньки та онуки. Три покоління родини, які жили на своїй землі, працювали, ростили дітей і будували плани на майбутнє.
Вони не чекали на російську армію й не прагнули окупації. Це були звичайні українці, чиє життя зруйнувала війна, розв’язана Росією.
Від Донеччини до Вінниччини — у пошуках безпеки
Майже рік тому родина Валентини знайшла прихисток у селі Білопілля Глуховецької громади. Разом із нею на Вінниччину переїхали ще чотири родини з Краматорського району — родичі та знайомі, які були змушені залишити рідні домівки через російську агресію.
Місцеві жителі підтримали переселенців: надали безкоштовне житло, допомогли облаштуватися на новому місці. Діти пішли до місцевої школи, старший син навчається у Бердичівському професійному училищі. Чоловік Валентини служить у Збройних Силах України та захищає державу.
Тепер Білопілля приймає на своїй землі й Галину, Альону та Ксенію — уже назавжди. Саме тут вони знайдуть останній спочинок.
У цій історії — біль утрат і водночас приклад людяності. Люди, які самі були змушені покинути Донеччину через війну, знайшли прихисток на Вінниччині. А громада, яка стала для них новим домом, тепер розділяє з родиною ще одне непоправне горе.
У Білопіллі люди зібралися, щоб підтримати рідних загиблих, розділити їхній біль і провести Галину, Альону та Ксенію в останню путь.
Після цієї трагедії у Галини Степанівни залишилися чоловік Віктор і донька Валентина. У родині Альони — син Костянтин. Їм доведеться вчитися жити з утратою найдорожчих людей.
Ця історія нагадує: у час війни українців об’єднують спільний біль, взаємна підтримка та любов до рідної землі. Тут немає чужих і своїх за місцем народження — є одна країна й люди, які не залишають одне одного наодинці з бідою.
Галина, Альона та Ксенія назавжди залишаться в пам’яті своїх рідних, людей, які їх знали, та громади, що прийняла їх на вічний спочинок.
Світла пам’ять. Вічний спокій.
ЧИТАТИ ПО ТЕМІ: