Тетяна Казмірчук із Глуховецької громади та її чоловік завжди жили для своєї великої родини. Виростивши п’ятьох дітей — двох дівчаток і трьох хлопчиків, вони відчули: у серці вистачить любові й для інших. Так у їхньому житті народилася ідея створити патронатну сім’ю.
«Я просто працюю мамою, і в цьому сенс мого життя», — говорить Тетяна Володимирівна.
Після відповідного навчання подружжя відкрило двері свого дому для трьох дівчаток, які потребували підтримки. Вісім місяців турботи, тепла й уваги допомогли дітям відчути стабільність і впевненість, а їхні рідні батьки змогли подолати труднощі та повернути донечок у свою сім’ю.
Здавалося, настав час відпочинку, але вже незабаром у їхньому домі з’явився 14-річний хлопчик. Три місяці стали випробуванням — юнакові було непросто прийняти нові правила, довіритися дорослим і відкритися. Після його вибуття з патронатної сім’ї Тетяна Володимирівна та Віталій Віталійович продовжують підтримувати й спілкуватися з ним.
Невелика відпустка тривала лише кілька днів, і знову — дзвінок, знову дитячі очі, які шукають підтримки. Цього разу до них прийшли троє дітей — дві сестрички й братик.
Ця нова історія — про любов, турботу та безмежне батьківське серце. Вона доводить, що щире бажання допомогти може змінювати дитячі долі та дарувати надію тим, хто її найбільше потребує.