Козятинська громада провела в останню путь Олександра Володимировича Бордюка — молодого воїна, який віддав життя, захищаючи Україну. Йому було лише 24 роки. Позаду — дитинство, юність, мрії, улюблена справа, служба, кохання і лише кілька місяців подружнього життя. Попереду мало бути ціле життя. Але його забрала війна.
Олександр народився 3 лютого 2002 року в Махаринцях. Був активним та енергійним, любив спорт, особливо волейбол. Мав талант до малювання, слухав музику за будь-якої нагоди.
Таким його й пам’ятають рідні та друзі — людиною, яка постійно була в русі, хотіла все зробити, всюди встигнути й ніколи не залишалася наодинці. У нього було багато друзів, а рідна домівка завжди була наповнена гомоном, розмовами та сміхом — Олександр охоче запрошував друзів до себе.
Згодом родина переїхала до Козятина. Та й тут нічого не змінилося: навколо Олександра завжди були люди.
Після вступу до Вінницького коледжу харчових технологій він знову став центром великого дружнього кола. Лідерські якості, відкритість та енергія притягували до нього людей.
Після навчання Олександр працював у місцевому газовому господарстві.
Від служби — до професійної військової справи
У 2021 році Олександр розпочав строкову військову службу. У 2023 році підписав контракт і продовжив службу вже як військовослужбовець.
Олександр брав участь в обороні Києва, бачив чимало подій, які назавжди залишаються у пам’яті.
Згодом перейшов служити до військової частини А4960. До військової справи ставився надзвичайно серйозно, багато навчався та зрештою став фахівцем своєї справи.
Олександр вирішив опанувати ще один напрям — став інструктором із керування важкими дронами.
Про його роботу зняли фільм «Дрон-Вампір. 49 окрема бригада — Робота оператора від першої особи».
Рідні згадують його як спокійного, впевненого та добре підготовленого воїна.
«Він швидко вирішував, що робити. І завжди реалізовував задумане», — розповідають близькі Олександра.
У лютому одружився — і мріяв про спільне майбутнє
27 лютого 2026 року, перед виїздом на Краматорськ, Олександр одружився зі своєю коханою Оленою.
Це було лише початком їхнього подружнього життя. Мамі він сказав: «Це моя дружина, а весілля відгуляємо, як приїду».
Не встигли.
За коротким, але надзвичайно важливим для нього словом «дружина» стояло велике бажання повернутися додому та прожити разом ще багато років.
Олександр був людиною, яка щиро турбувалася про інших. Навіть перебуваючи далеко від рідних, не забував поцікавитися, як вони.
Мама пригадує його повідомлення:
«Рідненька, як ти? Бережи себе».
Ці прості слова сьогодні звучать особливо боляче.
Він був чуйним, небайдужим до того, що відбувається навколо, важко переживав втрати побратимів і жив із відчуттям відповідальності не лише за себе, а й за тих, хто поруч.
Чекали на повернення, але дочекалися страшної звістки
З 6 червня 2026 року Олександр Бордюк вважався зниклим безвісти в районі населеного пункту Олексієво-Дружківка Краматорського району Донецької області.
Він був оператором безпілотних літальних апаратів, сапером 3 екіпажу безпілотних авіаційних комплексів 2 взводу безпілотних комплексів роти безпілотних систем 2 інженерно-саперного батальйону військової частини А4960.
Причиною зникнення стала втрата зв’язку під час виконання завдання, пов’язаного з ротацією іншого екіпажу.
11 серпня 2026 року стало відомо, що Олександр загинув.
Війна забрала єдиного сина, чоловіка, друга, побратима — людину, яка так любила життя й мала ще стільки всього здійснити.
Олександр мав міцний характер, великі можливості та глибоке усвідомлення себе українцем. Він був активним, сильним, турботливим і справжнім. Саме таким його й берегтимуть у своїй пам’яті рідні, друзі, побратими та всі, хто його знав.
Остання дорога Героя
Олександра Бордюка поховали на Центральному кладовищі Козятина, на Алеї Слави.
Його молоде життя обірвала війна, але пам’ять про нього залишиться з тими, кого він любив, і в громаді, за яку він віддав найдорожче.
Дякуємо Олександру Бордюку за мужність, службу і жертовність.
Вічна та світла пам’ять Герою!
