“Їздити тут — це випробування нервів, гаманця і підвіски. А для когось — ризик не встигнути до лікаря.”
Так сьогодні говорять мешканці Хмільника та навколишніх сіл про ділянку автомобільної дороги Р-31 Бердичів — Хмільник — Літин. Те, що колись вважалося дорогою державного значення, нині більше нагадує лінію фронту для автівок — глибокі ями, зруйноване покриття, суцільна загроза для життя.
Нещодавно хмільничанка Галина оприлюднила у соцмережах відео, що зібрало сотні обурених коментарів. На кадрах — вибоїни, яких подекуди не обминути, навіть якщо їхати узбіччям. І це не одинична думка. Люди б’ють на сполох уже не перший місяць.
Ще в лютому Олена Бабюк зареєструвала електронну петицію до Кабміну з проханням звернути увагу на критичний стан цієї дороги.
«Полотно зруйноване. Дорога вичерпала свій ресурс. Потрібен не ямковий, а капітальний ремонт», — наголошує авторка звернення.
Петиція станом на 9 травня зібрала 1787 голосів — далеко до необхідних 25 тисяч. Але це не причина мовчати — люди об’єднуються. 1 квітня ініціативна група місцевих мешканців виїжджала на трасу, аби задокументувати найбільш небезпечні ділянки.
«Ми навіть заміряли глибину ями — 23 см! Жах! Ми знімаємо все на відео, фіксуємо фото. Не тому, що нам нічого робити. А тому, що хочемо, щоб нарешті зробили цю дорогу. Бо ми не маємо альтернативи», — говорить Наталя Попова з Рибчинець.
Для багатьох ця дорога — життєва артерія.
«Діти хворіють, треба терміново їхати в Хмільник — а після зими дорога розбита вщент. У нас там лікарня, адміністрації, податкова. І все — через цей жах. Ямковий ремонт? Його немає. Люди самі сиплять будівельні відходи в ями, бо вже просто втомилися чекати», — ділиться Ірина Шурман.
Це не просто дорога — це щоденний маршрут швидких, шкільних автобусів, машин, які везуть продукти, паливо, людей. І чим довше влада зволікає, тим ближче до трагедії.
До речі, траса Р-31 вже майже стала місцевою медійною зіркою. Про неї знімають відео, роблять сюжети, діляться у соцмережах. Якщо так піде далі — ця дорога отримає власний Instagram. “Улюблениця медійників” — не через краєвиди, а через ями, які вже впізнають «в обличчя» водії з усієї області. Залишається лише вмонтувати табличку: «Обережно, об’єкт під пильним наглядом народу».
Ми звертаємось до відповідальних органів: не чекайте біди. Ремонт цієї дороги — не забаганка. Це питання безпеки, людської гідності й поваги до громадян.
А поки що мешканці продовжують фільмувати ями, замість того, щоб забути про них на роки.
«Дорога — у жахливому стані, і це не перебільшення, — ділиться Дмитро, майстер місцевого шиномонтажу. — Люди їдуть у Хмільник на відпочинок, у санаторії, а доїхати — справжнє випробування. Особливо важко тим, хто має проблеми зі спиною. Кажуть, що поки дістались — ще більше “наловилися” ям і почуваються гірше, ніж до поїздки. Це дорожнє покриття не витримує жодної критики. Воно не відповідає ані стандартам доріг державного значення, ані — тим більше — міжнародного.
Швидкі допомоги регулярно звертаються до мене вночі, після викликів, бо розбивають колеса. І це не поодинокі випадки — лише за день до мене приїжджають по 3–4 машини з проблемами після проїзду цією трасою. І я ж не один — у Хмільнику багато СТО, і всі ми щодня ремонтуємо авто, що “потрапили” в ті самі ями.
Нещодавно звернувся чоловік — гість міста, їхав транзитом. Влетів у вибоїну, відірвав шмат диска. Викликав поліцію, а замість підтримки — отримав протокол за недотримання швидкісного режиму. Це абсурд. Як людям їздити такими дорогами? Хто має нести відповідальність?» — коментує майстер.
Коментар міського голови Хмільника Миколи Юрчишина:
«Шановні жителі Хмільницького району, проблема стану доріг — це не просто питання інфраструктури, це питання щоденного життя й безпеки. Я розумію ваше обурення й повністю його поділяю. Протягом останнього року я особисто займався питанням ремонту доріг, неодноразово ініціював перемовини та звертався до відповідальних інстанцій, щоб пришвидшити процес.
Втім, у нинішніх реаліях ми всі повинні усвідомлювати головне: країна перебуває у стані повномасштабної війни. І пріоритет №1 зараз — це логістика оборони. Усі ресурси держави, в тому числі й фінансові, в першу чергу, спрямовуються на відновлення доріг, які ведуть на схід — туди, де вони критично потрібні для доставки зброї, техніки та гуманітарної допомоги. Це — державна стратегія, яку неможливо обійти.
Попри складні умови, ще до публікації петиції ми вже мали домовленості про ремонт кількох ключових ділянок. Звісно ж мова йшла про жахливу дорогу Уланів – Літин. Також, планувався ремонт відрізка дороги від МРЕО до заправки «Мрія». Але через зміну геополітичної ситуації, включаючи рішення адміністрації президента Трампа щодо міжнародного фінансування, капітальні роботи в нашому регіоні були поставлені на паузу.
Однак нам пообіцяли виконати якісний ямковий ремонт. Коли саме — наразі сказати складно. Сподіваюся, що обіцянки будуть виконані, хоча, на жаль, я не можу відповідати за дії центральної влади.
Щодо інших ініціатив — я не зупиняюся. Зокрема, підписано меморандум про будівництво 170-квартирного будинку для переселенців у Хмільнику. Але й це питання, як і багато інших, тимчасово зависло через ситуацію в країні.
Запевняю вас: усе, що залежить від мене — я робив, роблю і робитиму. Та там, де рішення ухвалюються на рівні держави чи міжнародних партнерів — потрібне терпіння й розуміння умов, у яких ми всі сьогодні живемо й працюємо».
Це ще одне свідчення того, що ситуація з дорогою вже давно перейшла межу критичної. Вона не просто руйнує машини — вона створює реальні загрози для життя і здоров’я людей.
Цю дорогу я, авторка цих рядків і мешканка Хмільника, проїхала особисто — і не один раз. І щоразу ловила себе на думці: це не просто вибоїни, це — вирви, в яких можна залишити не тільки колеса, а й терпіння. Машину трясе, кермо смикає, і ти більше дивишся під колеса, ніж на дорогу. Про безпечний рух — годі й говорити. І це не якесь глухе село — це траса, що веде до курортного міста! Санаторії, лікарні, тисячі людей щодня…
Остання моя поїздка на цій ділянці перетворилася на справжній стрес-тест — і для машини, і для нервової системи. Ми їхали до Києва із дитиною, але не встигли навіть доїхати до Уланова, як влетіли в яму. Вона не здавалася великою — проте була настільки глибокою, що нам просто вирвало шматок шини. І добре, що була запаска. Бо зв’язку в тому місці немає. Ти не викличеш евакуатор, не зателефонуєш по допомогу — залишається тільки сподіватися, що хтось із водіїв зупиниться й допоможе.
Ми стояли на трасі, серед речей, із дитиною та з дірою в колесі. Добре, що не просто посеред дороги. Це не дорога — це пастка. Небезпека. І питання тут уже не тільки про комфорт. Мова — про безпеку. І життя людей.
