Іноді для того, щоб допомогти людині, не потрібно знати її імені, не потрібно чекати прохання чи думати, чи варто зупинятися. Достатньо просто не проїхати повз.
Сьогодні зі мною на дорозі сталася ситуація, яка вкотре нагадала мені, наскільки важлива звичайна людська готовність допомогти.
Поспішаючи у лікарню, у мене посеред дороги спустило колесо. Причому я встигла трохи проїхати на ньому, а потім зрозуміла, що біда, і далі їхати ніяк. Стою біля автомобіля й думаю: ну от, супер, саме цього мені не вистачало для повного щастя. Я в таких речах, чесно кажучи, дуб-дерево. Що там із тим колесом робити, якщо воно не накачається, як його знімати і міняти самій, — для мене майже темний ліс.
Повз проїжджали автомобілі. А я стояла і не дуже розуміла, що робитиму далі. Але двоє чоловіків, які їхали дорогою, самі зупинилися, самі запитали, що сталося, і запропонували допомогу.
З’ясувалося, що проблема була серйозніша, ніж просто спущене колесо, — його потрібно було міняти. На щастя, мій чоловік завчасно подбав про те, щоб у машині було все необхідне: запаска, домкрат (бо зізнаюся, я навіть не знала, чи є у мене в машині запаска і потрібні інструменти чи ні). Тому один із чоловіків, діставши усе необхідне, відразу узявся за роботу і легко замінив колесо.
Для мене це був справжній порятунок. Бо сама я цього просто не зробила б. Поки він займався ремонтом я подякувала йому і запитала:
— Ви, мабуть, військовий?
— Колишній військовий, — відповів він.
А потім перепитав:
— А чому ви вирішили, що я військовий?
І я пояснила:
Ні, не через камуфляжні шорти, хоча він був саме в них (адже сьогодні такий одяг можна побачити на кожному другому, тому справа точно була не в цьому). Я подумала так через інше…
Останнім часом я все частіше помічаю: коли комусь потрібна допомога, далеко не кожен готовий допомогти. Люди їдуть у своїх справах, поспішають, дивляться вперед — і життя триває.
А тут двоє абсолютно незнайомих чоловіків просто зупинилися. Не чекали, поки я зупиню і попрошу. Не знали мене, не знали, хто я і куди їду. Просто побачили людину, яка стоїть із проблемою, і вирішили допомогти.
Мабуть, саме тому я й подумала, що це військові. Бо чомусь саме від наших військових я найчастіше бачила таке ставлення: якщо поруч комусь потрібна допомога — не проходять повз, допомагають.
Можливо, це несправедливе узагальнення. Звичайно, серед цивільних також є безліч людей, які готові підставити плече. Але в умовах, у яких ми живемо вже не перший рік, така проста людяність стала для мене особливо помітною і цінною.
Я не знаю цього чоловіка. Знаю лише, що його звати Василь, він із Хмільника і колишній військовий. Не знаю, куди він поспішав того дня. Не знаю, чи пошкодував він, що стільки часу залишив на цю незаплановану зупинку. Але знаю одне: він міг просто проїхати повз, як всі інші, та не проїхав.
Пане Василю, щиро Вам дякую. За те, що зупинилися. За те, що не залишили мене посеред дороги. За те, що без зайвих слів зробили те, чого я сама не змогла б зробити.
Можливо, для Вас це була просто допомога незнайомій жінці зі спущеним колесом. А для мене — ще одне нагадування про те, що людяність досі існує.
Ольга Франчук