Його не зламали війна, поранення і ампутація. Навпаки, саме тоді почалося нове життя.
Роман Кашпур — ветеран війни, який після втрати ноги повернувся на фронт, а потім вийшов на старт марафонів. Один за одним, у різних куточках світу.
Сьогодні він готується до Ironman, тренується на кар’єрі у Хмільнику, і водночас надихає тих, хто ще не повірив у себе.
На День Конституції України, 28 червня, у прямому ефірі національного телебачення весь світ побачив, як Президент Володимир Зеленський вручає хмільничанину Роману Кашпуру орден «За заслуги».
Це інтерв’ю, що Роман дав спеціально для Хмільник.онлайн, не про силу м’язів, а про силу духу. Про життя після вибуху, про тих, хто не повернувся. Про родину, і про шлях до себе — з новим тілом, але з тим самим серцем.
— Романе, що ти відчув у момент, коли отримав орден «За заслуги» з рук Президента?
— Це був абсолютно логічний етап. Я пішов боронити країну ще у 2016-му, і якщо з того часу немає державних відзнак — дивно, погодьтесь. Цей орден не є чимось надзвичайним або емоційним. Це приємний бонус, визнання за вже зроблене. Але головне ще попереду. Нагорода — це не фінішна стрічка, це лише знак: «продовжуй», і я продовжую.
— Ти подолав сім марафонів. Який із них був найважчим і чому?
— Психологічно найскладнішим став перший, у Лондоні. Завжди важко починати, бо не знаєш, чого очікувати. Повна невідомість — це найбільше випробування.
А от фізично найтяжчим був сьомий, через дуже складну, горбисту трасу. Постійні підйоми й спуски втомлюють неймовірно.
Були й інші виклики: між марафонами у Вашингтоні й Нью-Йорку був лише тиждень на відновлення, але я впорався.
Кожен марафон залишає по собі щось особливе, але якщо обирати, то найскладніші мабуть перший і останній.
— Як ти готувався до цих марафонів? Що виявилося найскладнішим: фізичний фактор чи психологічний?
— Марафон — це не просто про тіло. Це, в першу чергу, випробування рішучості. Усвідомлення дистанції, усвідомлення сили, яку треба викласти, є справжнім викликом.
Фізична підготовка, звісно, важлива, вона нарощується поетапно. Але критичною є технічна сторона.
Я біжу не на своїх ногах. Протез — це зовсім інша історія. Він примножує навантаження в кілька разів. Можна мати силу волі, гарну фізичну форму, мотивацію, але, якщо протез неякісний, то далеко не втечеш. У моєму випадку техніка часто вирішує все.
— 226 км на протезі – це виклик самому собі?
— Безумовно. Це така боротьба з собою. Коли долаєш внутрішній страх і ламаєш обмеження то відкриваються нові горизонти.
Саме вийти з зони комфорту є першим кроком до перемоги. Над собою, над болем, над страхом.
— Що мотивує тебе йти далі, не зупинятись?
— Є два глибокі джерела мотивації. Перше — це минуле. Побратими, які загинули, адже їхня жертва не була марною. Пам’ять про них рухає вперед, коли здається, що вже не можеш.
І друге — це діти, родина, майбутнє, за яке варто боротися.
Так, я не можу бути на фронті в повному сенсі. Але це не означає, що я не можу боротися за країну в інший спосіб. Тому я борюсь у спорті, на міжнародній арені. Це теж фронт.
— Яка частина тренувань для тебе найважча — плавання, велосипед чи біг?
— Після марафонів з’явилася психологічна впевненість. Порівняно з бігом, крутити педалі для мене легше. Плавання теж мені знайоме: воно допомагає розвинути дихання, витривалість, загальний тонус. Виходить, що дві з трьох дисциплін уже освоєні. Тепер лишилося «підтягнути» вело.
Готуюсь комплексно: поступово збільшую дистанції, роблю повні тріатлони. Спочатку 40-50 км, далі більше… Це не поясниш словами, це треба відчути тілом.
За Хмільником є прекрасна локація для відкритого плавання — карʼєр. Простір, краса і стрес, до якого треба звикати.
Я все це показую публічно, в соцмережах. Але не для того, щоб хвалитися. Мета — дати поштовх важкопораненим.
Посил простий: не обов’язково тягати літаки чи бігати марафони. Але варто знайти себе заново та навчитись жити в новому тілі повноцінно.
Мене постійно питають: де протезувався, як тренуюсь, який протез використовую. Це означає, що комусь це потрібно.
— Чи відома дата, коли вийдеш на старт Ironman?
— Поки що — ні. І точно не цього року.
Я чітко розумію: можна зробити все дуже швидко і «зламатися» на все життя.
А можна підготуватись грамотно, без травм, і мати ресурс на роки.
Після марафонів я вже добре знаю, як працює моє тіло. Тепер треба з’єднати всі елементи в одну систему. А це вимагає часу, терпіння, розумного підходу.
— Ти став символом незламності. Чи відчуваєш відповідальність за це?
— Для мене відповідальність не є тягарем. Це скоріше потужний мотиватор. Коли я заявляю про нову мету, про новий виклик — автоматично беру на себе зобов’язання. Перший марафон мав ще одну мету — збір коштів на протези. Я це обіцяв і людям, і собі. Я не тікаю від відповідальності, я шукаю її, адже вона змушує мене рости.
Я просто живу своє життя і все. А якщо воно когось надихає, значить я на правильному шляху.
— Що б ти порадив тим, хто втратив віру в себе після травми чи потрясінь?
— Знайти себе. Пошук — це перша реабілітація. Я ніколи не уявляв, що після поранення стану спортсменом, але я спробував і знайшов себе в цьому. Інші знаходять себе у творчості, бізнесі, технологіях. Кожному своє.
Мозок людини — загадка. Але в кожному є зерно, яке може прорости. Його треба тільки знайти.
Помилятись не страшно, не страшно падати, страшно — не шукати.
Шукайте, пробуйте, і ви себе знайдете.
— Як бачиш свій внесок у перемогу зараз, коли ти не на фронті?
— Якщо я допоміг хоча б одній людині — це вже не дарма. За останні роки вдалося зібрати близько 10 мільйонів гривень: на біонічні руки, протези, реабілітацію.
А скільки людей просто подивились і подумали: «Якщо він може — я теж зможу»? Це не піддається підрахунку…
Так, я не на фронті, але я роблю максимум у тій точці, де я справді ефективний.
Це мій фронт, і я воюю тут щодня.
Ольга Франчук