Це була зустріч, яку важко забути.
Не просто чергова розмова з дітьми, а момент, коли війна постукала у двері навіть шкільного підвалу. Хвилина мовчання під час тривоги у бомбосховищі — це дуже емоційне явище.
Волонтер Іван Іванович Плотиця разом зі мною, журналісткою «Хмільник Online» приїхав до Пагурецької школи Уланівської громади, де навчається лише 45 учнів. І, одразу — реалії сьогодення: замість запланованої зустрічі на звичайному уроці, діти зустрічали нас у бомбосховищі.
Повітряна тривога застала всіх зненацька, і коли ми спустились у підвал, там було тихо, прохолодно й по-дорослому сумно. Діти сиділи зосереджені, ніби відчуваючи, що зараз почують щось важливе.
Іван Іванович, як завжди, почав із себе — розповів, чому став волонтером, і про свого сина Сергія, який загинув, захищаючи Україну.
Цього разу він приніс із собою найцінніше — особисті речі сина: шеврони, годинник, нагороду, гаманець. Коли він показував їх дітям, у підвалі стояла така тиша, що навіть повітря, здавалося, завмерло.
«Я не можу не допомагати. Мій син віддав життя, а я мушу робити все, щоб врятувати інших. Це мій обов’язок. Це мій фронт», — сказав Іван Іванович.
Після хвилини мовчання він дав дітям змогу побачити справжній дрон і пояснив, як ці пташки допомагають нашим воїнам. Очі школярів світилися захопленням і вірою — навіть попри холод, навіть попри страх.
А потім директорка школи передала Івану Івановичу донат — 5 000 гривень від усього шкільного колективу.
Прямо в укритті волонтер повідомив, що передає ці кошти військовому з Кушелівки на купівлю «Старлінка» — на зв’язок, який може врятувати не одне життя.
«До цих 5 тисяч я додав ще 15 тисяч гривень які були зібрані раніше. Разом — 20 тисяч гривень. І я щиро дякую всім, хто допомагає. Бо навіть копійочка має силу, коли вона від щирого серця», — зауважив Іван Іванович.
Його слова звучали просто, але кожне слово било прямо в серце.
У підвалі була дівчинка, у якої на війні загинув тато. Волонтер міцно обійняв її. Ці обійми без слів, без пояснень стали символом усього болю, який вони обоє носять всередині.
Коли зустріч закінчилась і ми вже виходили з укриття, три дівчинки наздогнали нас, щоб сфотографуватись із дроном. Їхні дитячі очі були щирі, але сумні…
Іван Іванович продовжує робити те, що вміє найкраще — допомагати.
Бо, як він говорить:
«Я не можу інакше. Якщо не ми — то хто?»
Для мене ця зустріч була особливо важкою. Я, мабуть, ніколи її не забуду. Напруга, смуток, біль і сльози ніби просто зависли над нами в бомбосховищі й не покидали, поки ми не вийшли після відбою тривоги. Якось усе склалось одне на одне — сірий, похмурий ранок, густий туман на дорозі, тривога за тривогою, маленькі дітки зі щирими очима в холодному підвалі, сльози… Було важко. Дуже важко.
Ольга Франчук
