Сьогодні на майдані Свободи у Хмільнику було багато людей. Багато сліз. Багато сумних очей, у яких водночас живе те, що сьогодні, мабуть, тримає найбільше — віра.
Тут відкрили Алею Віри — місце, ініційоване родинами військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають у полоні. Для когось це може бути просто ще одна локація у місті. Але для тих, хто щодня чекає дзвінка, звістки чи бодай найменшої інформації про рідну людину, ця подія має зовсім інше значення.
За кожним портретом, за кожним іменем — чиясь історія. Син, чоловік, батько, брат… Люди, яких сьогодні немає поруч, але яких продовжують чекати вдома.
Під час відкриття було важко стримувати емоції. У поглядах рідних — біль, який неможливо описати словами. Але поруч із цим болем — неймовірна сила. Сила людей, які не дозволяють собі втратити надію.
Алея Віри — це про очікування. Про любов, яка не дозволяє опустити руки. Про віру в те, що одного дня вони повернуться додому. І дуже хочеться, щоб це стало реальністю для кожної родини. Щоб усі наші захисники, яких сьогодні шукають, чекають і про яких моляться, якнайшвидше повернулися додому — живими.
Символічним став і момент після завершення заходу. Багато людей підійшли підтримати збір Івана Івановича Плотниці та зробити донат. Після сліз, важких емоцій і спільного переживання люди обрали ще й дію — допомогти тим, хто сьогодні продовжує боротися.
І в цьому, мабуть, теж багато нашої сили. Бо віра — це не лише чекати. Віра — це бути поруч, підтримувати, допомагати, і не зупинятися.
Нехай кожен, кого сьогодні чекають рідні, повернеться додому.
Ольга Франчук