Колись Тетяна Камінська з Хмільниччини просто побачила в TikTok відео, де дівчина плела сережку, і подумала: «А чому б не спробувати?» Одна маленька прикраса, створена за вечір, стала початком справи, яка вже чотири роки займає особливе місце в її житті.
Сьогодні Тетяна створює силянки, гердани та інші прикраси з бісеру, відтворює українські орнаменти, плете особливі брелоки для наших захисників і навчає бісероплетіння дітей.
Про те, як випадкова спроба перетворилася на справу життя, — в ексклюзивному інтерв’ю Тетяни Камінської для «Хмільник Онлайн».
— Ви пам’ятаєте свою першу прикрасу з бісеру? З чого взагалі почалася ваша історія з плетінням?
— Я дуже добре пам’ятаю свою першу прикрасу. Це була сережка на білому фоні з червоно-чорним орнаментом. І вона, до речі, досі зберігається в мене.
З бісером я була знайома вже багато років. Ще зі шкільних років вишивала бісером, бо мама теж завжди займалася рукоділлям — вишивала, в’язала. Я вишивала серветки, потім ікони бісером, плела квіти та багато іншого. А коли вже, як мені здавалося, не залишилося чого вишивати, мені дуже захотілося спробувати саме плести.
Я давно мріяла навчитися плести гердани, але для цього потрібен був станок, а його в мене тоді ще не було. І саме в цей час мені випадково трапилося в TikTok відео, де дівчина показувала, як плести сережку. Я подивилася й подумала: «А чому б не спробувати?»
На той момент ця сережка здавалася мені дуже складною. Зараз я дивлюся на неї й усміхаюся, бо розумію, що насправді вона була досить проста. Я сплела її буквально за один вечір.
Потім виставила фотографію у Facebook, просто в історії, навіть не думаючи, що це може до чогось привести. А знайомі почали писати: «Зроби мені таку», «А я теж хочу». І так, фактично з однієї маленької сережки, почалася вся моя історія з бісером.
Коли я вперше побачила її готовою, пам’ятаю відчуття гордості й величезного здивування: «Невже це я сама зробила?» Мабуть, саме це відчуття і стало тим поштовхом, після якого мені вже захотілося пробувати ще і ще.
— У який момент ви зрозуміли, що бісер для вас — це вже не просто захоплення, а щось значно більше?
— Напевно, найперше тому, що бісер уже став частиною мого життя. Я просто не уявляю свого дня без того, щоб щось сплести, придумати чи створити. Навіть якщо це невелика робота, мені важливо мати можливість щось робити своїми руками.
Зараз у мене багато замовлень — силянки, гердани, браслети. Окреме місце займають маленькі роботи для наших захисників. Я плету для них брелоки до ключів чи в автомобіль, часто з логотипами або символами підрозділів, і дарую хлопцям. Для мене це особливо цінно, адже така маленька річ, зроблена власноруч, може стати приємною пам’яттю і знаком вдячності.
Але навіть якби не було замовлень, я все одно, мабуть, плела б. Мені подобається, коли з маленьких намистинок поступово народжується щось цілісне й красиве, а найбільше люблю той момент, коли дивишся на готову роботу й думаєш: «Це зробила я».
Мабуть, саме в цьому для мене і є бісер — у можливості творити й бачити, як твої ідеї перетворюються на річ, яка потім житиме вже у когось іншого. Тому я вже навіть не можу сказати, що повертаюся до цього заняття. Я з нього, здається, просто нікуди не йшла.
— Ви плетете переважно на замовлення чи створюєте прикраси просто для душі? Звідки зазвичай народжується нова робота?
— І на замовлення, і просто для душі — на наявність. Багато моїх робіт створюються за побажаннями замовниць: вони обирають кольори, орнамент, а я вже втілюю це в готову прикрасу.
Але буває й навпаки. Можу побачити схему, яка дуже сподобається, і просто відчути: «Я хочу це сплести». Тоді не чекаю, поки хтось її замовить, а сідаю й роблю. І дуже часто такі прикраси згодом знаходять своїх власниць.
Тому я не можу сказати, що плету лише тоді, коли маю замовлення. Іноді саме робота, яку створила просто тому, що вона мені сподобалася, потім знаходить людину, якій була потрібна.
— Скільки часу потрібно, щоб створити одну прикрасу? І що у цій роботі досі залишається для вас найскладнішим?
— Час дуже залежить від того, що саме я плету. Невелику силянку можу сплести буквально за один вечір, більшу — за кілька вечорів, а на гердан у середньому витрачаю два-три дні. Плету вдома або, коли є можливість, на роботі.
Напевно, найскладніше — саме чекати, поки побачиш готовий виріб. За ці роки я настільки звикла до бісеру, що багато речей уже роблю досить легко.
Власних схем поки не створюю. Є багато талановитих майстринь, які професійно розробляють їх, і я із задоволенням користуюся їхніми роботами. Серед них — Людмила Старож, Ірина Лавришин, Надія Цинкуш та багато інших. Кольори при цьому можу змінювати під своє бачення чи побажання замовниці.
У герданах найбільше уваги потребують низки: їх треба правильно нанизати, продумати, як вони мають лягати, а потім акуратно повернути й сховати нитки в полотно, щоб усе виглядало охайно.
А загалом зараз я б не сказала, що для мене є щось дуже складне. Напевно, це і є одна з ознак досвіду: те, над чим колись довго думала, з часом починаєш робити майже не замислюючись.
— Ви працюєте в різних техніках. А які орнаменти та мотиви вам найближчі?
— Я працюю в кількох техніках. Силянки плету саме технікою силяння — власне, від назви цієї техніки й походить слово «силянка».
Гердани переважно виготовляю на станку — це станкове ткацтво. Є також ручне ткацтво, коли кожна бісеринка приплітається окремо, одна за одною. Це значно довший і кропіткіший процес, тому такі роботи зазвичай і цінуються дорожче.
Щодо орнаментів, то я дуже люблю саме українські мотиви. Мені близькі традиційні орнаменти, символи, поєднання кольорів. Подобається, коли прикраса не просто гарна, а має за собою певну історію та зв’язок з українською культурою.
Власних схем поки не створюю. Зазвичай купую готові схеми у майстринь, які займаються їх розробкою, а потім можу змінювати кольори чи якісь деталі відповідно до свого бачення або побажань замовниці. Але, можливо, це ще попереду. Думаю, що з часом я прийду і до створення власних орнаментів.
— Чи є серед усіх ваших робіт така прикраса, з якою вам було б найважче попрощатися?
— Якщо говорити про прикрасу, яку мені було б найважче відпустити, то це, без сумніву, моя перша силянка. Вона досі зберігається в мене, і я точно знаю, що ніколи її не продам і нікому не віддам. Вона для мене — пам’ять про той момент, коли все це тільки починалося.
Але особливих робіт у мене насправді дуже багато, і кожна має свою історію. Одного разу до мене звернувся колекціонер-нумізмат із незвичайним замовленням. Він попросив відтворити з бісеру монету — гривню випуску 1996 року — і зробити її елементом обкладинки для його альбому з монетами. Для мене це було дуже цікаво, бо раніше я такого не робила.
Особливими стали й роботи, які брали участь у конкурсах. Наприклад, силянка «Заквітчана» за схемою Людмили Сторож. Я подаю свої роботи на онлайн-, всеукраїнські та міжнародні конкурси, і ця прикраса отримала Гран-прі та призові місця в різних конкурсах. Тому вона для мене дуже цінна.
Так само особливими стали бойківські силянки, які я спробувала відтворити вперше. Вони теж брали участь у конкурсах і здобували призові місця.
— Серед ваших робіт є й ті, які ви створюєте не просто як прикраси, а як знак вдячності. Розкажіть про них.
— Окрема історія — брелоки, які я плету для наших захисників. Часто вони зроблені з їхніми позивними або символікою підрозділів. Якщо потрібно відтворити шеврон чи позивний, я сама малюю схему в зошиті в клітинку, продумую, як передати його бісером, а потім уже плету.
Дуже багато таких брелоків я зробила для військовослужбовців Третьої штурмової. Для мене це не просто маленькі сувеніри — це спосіб подякувати нашим захисникам тим, що я вмію робити власними руками.
І, звичайно, особливе місце займають прикраси, які я створюю для мами на день народження. Це можуть бути гердани чи інші прикраси, але вони завжди зроблені з особливим теплом, тому що саме мама свого часу привела мене у світ рукоділля.
Тому я не можу назвати тільки одну особливу прикрасу. Одна поїхала за кордон у подарунок рідній людині, інша принесла перемогу на конкурсі, третя була створена для захисника, четверта — для мами. За кожною стоять не тільки бісер і час, а й певні люди, події та емоції.
— За ці чотири роки бісер, напевно, навчив вас не лише нової техніки. Чого він навчив вас як людину?
— Напевно, найбільше силянки навчили мене терпіння. У роботі з бісером не можна постійно поспішати. Іноді треба просто сісти й крок за кроком робити свою справу, навіть якщо результат побачиш не сьогодні й не завтра.
Ще я навчилася більше цінувати маленькі речі. Коли щодня робиш потроху, спочатку здається, що зроблено зовсім небагато. А потім дивишся — і перед тобою вже готова прикраса. Мабуть, так само і в житті: великі результати складаються з маленьких кроків.
І ще я стала уважнішою до людей. Коли створюєш прикрасу на замовлення, думаєш уже не лише про сам виріб, а й про людину, яка його носитиме: про її характер, побажання, улюблені кольори. А коли потім бачиш, як вона радіє твоїй роботі, розумієш, що створила для неї щось більше, ніж просто прикрасу.
— Сьогодні бісер для вас — це вже не просто особисте захоплення. Ви ще й навчаєте інших. Що для вас означає ця частина роботи?
— Для мене робота з бісером уже давно стала чимось більшим, ніж просто захопленням. І не лише силянки — я працюю з різними видами прикрас із бісеру: сучасними, традиційними, етнічними, а також люблю відтворювати старовинні прикраси за зразками, які збереглися в книгах та дослідженнях. Мені цікаво не просто створювати щось красиве, а повертати до життя те, що колись носили наші предки в різних регіонах України.
Я проводжу майстер-класи, а ще керую студією бісероплетіння при Будинку культури, де навчаються діти приблизно від семи до п’ятнадцяти років. До мене приходять і дівчатка, і хлопчики. І я дуже люблю цю частину своєї діяльності, тому що не сприймаю її просто як роботу.
Для мене це можливість передати дітям те, чого я навчилася сама, і показати, що з маленьких намистинок можна створити не просто красиву прикрасу, а частинку української культури.
Я не думаю, що кожен із моїх учнів у майбутньому стане професійним майстром. Але, можливо, хтось колись згадає те, чого навчився в студії, знову візьме до рук бісер, сплете щось для себе чи для рідної людини й передасть це своїм дітям.
Саме в цьому я бачу найбільшу цінність. Поки ми передаємо ці знання далі, українські традиції не зникають. А можливо, серед моїх учнів уже зараз ростуть майбутні майстри бісероплетіння.
— І наостанок: що б ви порадили людині, яка давно хоче спробувати займатися бісероплетінням, але боїться, що не вийде?
— Я б сказала: не бійтеся пробувати. Я теж колись була людиною, яка просто побачила відео в TikTok і подумала: «А спробую». Тоді навіть уявити не могла, що одна маленька сережка стане початком справи, яка через чотири роки буде такою великою частиною мого життя.
Не обов’язково одразу все має виходити ідеально. Навички приходять із досвідом. Перша робота може бути неідеальною, друга буде кращою, а потім ви раптом зрозумієте, що вже не просто повторюєте за майстер-класом, а створюєте щось своє.
Коли я тільки починала, то навіть не знала, де шукати інформацію. Зараз можливостей навчитися набагато більше: є відео, майстер-класи, схеми, можна поспілкуватися з майстринями. А якщо хтось побачив мої роботи, захотів спробувати й не знає, з чого почати, — завжди можна звернутися до мене. Я підкажу й покажу, наскільки це можливо.
Тому моя порада дуже проста: якщо хочеться — пробуйте. Бо ви ніколи не знаєте, куди приведе вас одна маленька спроба. Можливо, саме вона стане початком справи вашого життя. Як колись сталося зі мною.
Ольга Франчук